Search

• Історія
• Зали
• Архів виставок
• Архів заходів
• Архів конференцій
• Публікації
• Галерея афіш
• Досягнення
• Театр у музеї
• Пам'яті

Презентовано віртуальну виставку до дня Скорботи та вшанування памяті жертв війни в Україні

22 червня 2020 року в обласному художньому музеї презентовано віртуальну виставку «Ніколи знову!» до Дня Скорботи та вшанування пам’яті жертв війни в Україні. 

Відкриття виставок відповідного тематичного спрямування набуває особливо важливого значення в умовах суворих реалій воєнного часу. Ненависть сучасної московської держави до України, Європи, Америки, відверті заклики пройти переможним маршем по Києву, Варшаві, Берліну, стерти з обличчя Землі Британію та Сполучені Штати Америки поставили світ перед загрозою чергової світової війни. За цих умов тема Другої світової війни стає не тільки грізним застереженням сучасним амбіційним політикам, а й дуже важливим плацдармом сучасного ідеологічного фронту, спрямованого  відстоювати українське тлумачення тогочасних подій. 

22 червня 1941 року дійсно стало знаковою датою в історії Другої світової війни, сплутавши карти багатьох тогочасних політичних гравців та перетворивши учорашніх ворогів на союзників, а союзників на смертельних ворогів. Адже саме цього дня почалася грандіозна битва між двома кривавими диктаторами Адольфом Гітлером та Йосипом Сталіним, кожен з яких прагнув світового панування і наполегливо йшов до своєї мети. Деякі історики висувають версію щодо превентивного удару німецької армії, яким було зірвано заплановану Сталіним наступальну операцію «Весна», внаслідок реалізації якої більша частина Європи повинна була опинитись під московською окупацією. У всякому випадку чисельні факти підтверджують саме цю, абсолютно логічну  версію. «Червоний імператор» мав у своєму розпорядженні величезну країну  з невичерпними природними та людськими ресурсами, збудовану на кістках мільйонів людей промислову індустрію, чималу армію та радянську біомасу, готову вмерти за свого вождя. Перемога здавалась такою близькою і легкою. Воювати планували на чужій території і малою кров’ю.

Але сталося не як бажалося. Літо 1941 року обернулося ганьбою та приниженням для радянської імперії, жахливою катастрофою, яка не могла наснитися у самому кошмарному сні. Раптовий наступ ворога, його швидке просування усередину радянської імперії, цілковитий розгром Червоної армії стали справжнім шоком для радянських людей та керівництва країни. Тільки за перший місяць війни «непереможна та легендарна» втратила близько 1 млн. чоловік, з них 300 тисяч загиблих та 700 тисяч полонених, а на початок серпня вона практично повністю припинила своє існування у тому первинному складі, що був готовий у своїх мріях вже через якихось 1,5-2 місяці марширувати вулицями Берліну. В бій вступали все нові резерви, несучи величезні втрати внаслідок відсутності належного досвіду та непрофесіоналізму радянського військового керівництва, багато представників якого залишилось ще на рівні Першої світової війни. У всякому випадку, чисельні випадки використання на початку війни радянської кавалерії проти німецьких танків, то не анекдот, а реальні факти.

Тому не дивно, що тільки за період з червня по грудень 1941 року радянські військові втрати склали 3 млн. 138 тисяч бійців, 6 млн. одиниць стрілецької зброї, 20 тисяч танків, 10 тисяч літаків. Територія СРСР, захоплена вермахтом, перебільшила 1,5 млн. кв. кілометрів, а це втричі більше, ніж територія Франції. Для порівняння - за аналогічний період втрати сухопутних військ Німеччини склали близько 750 тисяч чоловік, авіації – декілька тисяч літаків.

Справжнім жахом для Червоної армії стала німецька тактика створення небувалих за масштабами оточень, так званих «котлів», жерла яких поглинали сотні тисяч людей. Внаслідок білоруського «котла» в німецький полон потрапило 328 тисяч радянських бійців і командирів, Смоленського - 310 тисяч, Уманського - 103 тисяч. В подальшому цю жахливу і ганебну статистику продовжили «котли» під Києвом (вересень) – 665 тисяч, під Вязьмою і Брянськом (жовтень) – 663 тисячі. Великі оточення радянських військ продовжувалися і у 1942 році: під Керчю (травень) – 150 тисяч та під Харковом (травень) – 240 тисяч. Загалом протягом 1941-1945 років в полон потрапило близько 5 млн. червоноармійців (!). Ганьбою можна вважати і той факт, що радянський диктатор фактично відмовився від цих людей, назвавши їх зрадниками батьківщини та прирікши таким чином на страшні муки спочатку у німецьких, а потім і у радянських таборах.

Заради справедливості необхідно зазначити, що розгром Червоної армії влітку-восени 1941-го року відбувся окрім всього іншого і в силу цілком об’єктивних причин. Третій Рейх був на той час могутньою індустріальною імперією, на яку до того ж працювала промисловість фактично всіх європейських країн. Внаслідок окупації Європи вермахту дісталося озброєння більше 200 дивізій противника. Тільки у Франції гітлерівці захопили майже 5 тисяч танків і бронетранспортерів та близько 3 тисяч літаків. Щодо радянського озброєння, то значна його частина суттєво поступалася німецькому у якісному плані. Це стосувалось авіації, стрілецької зброї, протитанкової і зенітної артилерії, а особливо – радіозв’язку.

Німеччина мала двохрічний, причому – дуже вдалий досвіт війни в Європі і набагато випереджала радянських військових у професійній підготовці. Червона ж армія була сильно ослаблена «Великим терором» 1937-1938 років, який знищив багато талановитих та ініціативних професіоналів військової справи.

Величезну негативну роль зіграло також явне германофільство радянського керівництва, яке з самого початку взяло курс на зближення з Німеччиною та конфронтацію з країнами західної демократії. В 1990-х роках в Мюнхені вийшла книга воєнного історика Манфреда Хайдлера «Рейхсвер і Червона Армія: етапи дивної співпраці. 1920-1933 роки». В ній, окрім всього іншого, розповідається про те, що вже влітку 1925 року була створена воєнна авіаційна школа у Ліпецьку, де на «Фоккерах»  пройшли курс навчання близько 120 німецьких пілотів, а також – наземний аеродромний персонал. В танковій школі під Казанню «Кама» пройшли навчання близько 30 німецьких танкістів, йшли випробування танків німецького виробництва. Північніше Самари в 1928 році за участю німців відпрацьовувалось розпилювання з літаків отруйних газів, йшли випробування хімічних мін та гранат. В свою чергу 19 офіцерів вищого ешелону Червоної Армії пройшли підготовку на курсах генерального штабу Німеччини. Більше половини членів Революційної військової ради зазначеного періоду мали служебці контакти з німецьким генштабом, їздили «обмінюватися досвідом». Як наслідок - в 1941 році наступаючими німецькими частинами дуже часто командували офіцери, підготовлені на радянській землі Тухачевським та його оточенням. По даним Хайдлера, щонайменше 20 німецьких курсантів-авіаторів із Липецька та 10 танкістів, підготовлених в «Камі», дослужилися у вермахті до генеральських погон. Як кажуть, коментарі зайві.

Тож метою експозиції «Ніколи знову!» є не тільки віддзеркалення катастрофічного для СРСР початку радянсько-німецької війни, а й красномовна ілюстрація наслідків амбіційних планів окремих політиків, які, зазвичай, обертаються трагедією для країни та її громадян.

Картина Петра Кодьєва «Сполох» (1954) фактично символізує радянський Рубікон, перейдений Адольфом Гітлером 22 червня 1941 року, чітку межу, за якою залишається мирне життя, хай навіть в умовах тоталітарної держави, і починається пекло війни.       

Трагізм перших місяців війни,  критичну ситуацію, у якій опинилися бійці Червоної армії, їх фактичну приреченість і одночасно – жертовність заради своєї батьківщини, бажання за будь яку ціну затримати ворога, щоб дати можливість бойовим побратимам закріпитися на нових позиціях талановито передано у роботах Н.Лопухової «1941 рік», Олександра Фойницького «Корабель тоне» (1962),  Володимира Парчевського «По стерв’ятникам – вогонь!» (1965), Віталія Колєсніченка «Степом, степом…» та Леоніда Корнєєва  «Висота» (1995).

Жахливе безправне становище простих людей, кинутих напризволяще своєю владою, відтворене в роботах Петра Кодьєва «Окупація» (1954), К.Ломикіна «У дні окупації» (1964), Н.Попова «Одна-єдина» із серії «Роки окупації» (1969). Жахливо і те, що замість каяття за фактичну зраду свого народу через залишення його на поталу ворогу цих людей ще потім звинуватять у тому, що вони «були під німцями», «співпрацювали з ворогом» тощо, змушуючи змивати «провину перед батьківщиною» своєю кров’ю. На багатьох чекали табори, заслання та інші прояви «комуністичного раю».

Справжньою одою героям трудового фронту можна вважати картину О.Тітової «Фронту. 1942 рік» (1969), яка красномовно ілюструє жертовну працю жінок, голодних, втомлених, виснажених, в чий дім часто приходила страшна звістка про загибель рідної людини. Страшним обличчям війни є і робота Фелікса Полонського «Повернення» (2008) – розпач солдата на руїнах свого будинку.

Традиційно окремий блок експозиції складають роботи, присвячені темі пам’яті –  Миколи Бондаренка «Роздуми» і «Ветерани» (1982), Степана Ніколенка «Портрет батька» та Анатолія Янєва «Пам'ять непокоїть» (1985).

Ми пишаємось подвигом українців, які разом з іншими народами колишнього Радянського Союзу зупинили свого часу «коричневу чуму», як пишаємось сьогодні тими, хто стоїть непробивним щитом на східних кордонах нашої держави проти московських ординців та їх поплічників і на гасло ворогів України «Можемо повторити!» відповідаємо категорично «Ніколи знову!». 

 

Олег Юрченко – завідуючий відділом

туристично-краєзнавчої та інформаційної роботи 

Кіровоградського обласного художнього музею