 | Пн.-Чт.: 9.00-18.15 |
 | 25006, Україна, м. Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 60 |
 |
Обласна конференція "Історія та розвиток декоративно-ужиткового мистецтва на теренах Кіровоградщини"
Андрій Надєждін -
провідний науковий співробітник
художньо-меморіального
музею О.О.Осмьоркіна
Особливості розвитку декоративно-прикладного мистецтва
на Кіровоградщині у ХХ ст.
Декоративно-прикладне мистецтво можна вважати одним чи не найпершим з видів образотворчого мистецтва, який з’явився у людському житті. Як тільки людина навчилася виготовляти одяг, посуд та зброю, вона почала позначати їх символами та знаками, які надавали речам особистісних характеристик приналежності до тієї чи іншої родини, групи, племені, а згодом перетворювалися у систему орнаментальних прикрас, за якими нині ми можемо визначати їх національну та часову приналежність. Зміни історичних обставин і суспільно-політичних формацій безсумнівно впливали на розвиток цього виду мистецтва. У ХХ ст. декоративно-прикладне мистецтво увійшло двома напрямками – як народна творчість з її традиціоналізмом, відданістю надбанням минулого, і професійне - з його пошуками все нових і нових мистецьких форм, стильових напрямків, образів індивідуального самовиразу. Нерідко ці шляхи перетиналися і художники, взаємозбагачуючись новими думками і мистецькими ідеями, продукували особливі мистецькі ознаки, притаманні тій чи іншій спільноті.
Так, саме у ХХ ст. відома по всій Наддніпрянщині неполивна кераміка с. Цвітного стала розписною. В 1913-1914 рр. в селі діяла керамічна майстерня під керівництвом Миколи Бібіка, де навчали розписувати посуд. Але швидко ця традиція не прижилася і лише у 1930-х рр. посуд почали розмальовувати підполивним способом. Цей досвід перейняли у майстрів с.Опішня Полтавської області. Так з’являються у цвітненській кераміці мотиви квітів ромашки і тюльпанів, ягід, винограду. Дно таць починають прикрашати квітами й листочками, малювали також птахів. Це було не копіювання, а переосмислення досвіду і на його основі налаштування власних орнаментальних мотивів.
В селі Цвітному працювали такі народні майстри: Марко та Василь Кучеренки, Агій Койда, Аврам Кабак, Каленик Головко, Сергій та Мар’яна Свороба, Михайло Погрібний. Найвідомішим цвітненським майстром був Агій Койда (1898-1991), за взірцями якого до другої половини 1960-х рр. розмальовувалася цвітненська кераміка. Пізніше почали надходити зразки-альбоми з Києва на основі переспівів українських вишивок, що, звісновеликою мірою, нівелювало особливості місцевого колориту і цвітненська кераміка, перенасичена зовнішніми впливами, поступово втрачає своє обличчя, а наприкінці ХХ ст. зовсім зникає з мистецької мапи України. Хоча основну роль у знищенні цього, як і багатьох інших осередків відіграли політичні та економічні чинники того часу, а саме - націленість радянської системи господарювання на укрупнення виробництва, згортання індивідуальних майстерень та створення промислових артілей. Переведення виробництва глиняних виробів на потік знищував особу майстра як художника. Поступово відбувалися докорінні зміни насамперед у способі мистецького мислення головних носіїв народної традиції – сільських майстрів, що призвело до порушення системи традиційних художньо-естетичних цінностей, а це в свою чергу обумовило трансформацію і втрату місцевих художніх традицій.
Перед другою світовою війною бригада гончарів с. Цвітне перетворилася у промартіль. У повоєнний час стала цехом Олександрівського райпромкомбінату. Глину перестали видобувати з місцевих копалень, а почали завозити з Жовтих Вод, що на Дніпропетровщині. У 1980-х рр. виробництво повністю почало занепадати і опинилося згодом у складі Світловодського заводу скла. Виробничі площі було приватизовано, а обладнання для механічного виготовлення кераміки продано.
І, як зазначає доктор мистецтвознавства Ю. Лащук: «Якщо на межі ХІХ-ХХ ст. в Україні існувало майже 800 гончарних промислів, то нині їх можна перерахувати на пальцях».
Така ж доля спіткала і традиційний осередок килимарства та ткацтва в селі Липняжка Добровеличківського району Кіровоградської області, де виготовляли килими, рядна, доріжки, художні полотна, одяг, речі повсякденного вжитку.
На початку 1929 року народні майстрині с. Липняжка були об’єднані в місцеву артіль «Червоний килим», яка спеціалізувалася на виготовленні гладких двобічних килимів, що являли собою цупку вовняну тканину з полотняним переплетінням. Липняжські килими мали широку популярність не лише в Україні, але і за кордоном.
В 1934р. відбулося об’єднання липняжських та добровеличківських майстринь в районну промартіль на основі осередку «Червоний килим», який вирізнявся високою якістю та професіоналізмом майстринь. Про це свідчить, наприклад, такий факт, що після першої виставки українського народного мистецтва в м. Києві групу килимарниць, а саме: О.Домброван, Г.Денисенко, М.Головатенко було запрошено до роботи у центральній експериментальній майстерні (Державний музей українського народного декоративного мистецтва у Києві).
Під час німецької окупації артіль не працювала, але вже в другій половині 1944р., тепер уже «Об’єднаний килимарний цех», започаткував виготовлення гобеленів, ковдр, ряден та іншого. Він має велике просторе приміщення та 25 робочих верстатів.
На жаль, в 1979р. цех було скорочено за нерентабельністю та переведено в інше приміщення, а в 1991р. він взагалі припинив своє існування. Приміщення було продано, а майстрів забуто. Нині твори відомих в Україні майстринь-килимарниць перебійного ткацтва – О. Паскал, Л.Вовенко, Н.Мірошніченко та інших можна побачити лише в музейних колекціях.
В той же час беззаперечним є вплив народних майстрів декоративно-прикладного мистецтва на творчість професійних художників Кіровограда в різних мистецьких жанрах. Особливо це стосується кінця 1960-х - початку 1970-х рр., коли промислові зразки цвітненської кераміки заповнюють полиці магазинів Кіровоградщини. З’являються глечики з написами «молоко», «сметана», «домашня ковбаса», тарілки з крученими квітами, баранці, леви і куманці. Звісно, це були речі масового вжитку, але їх присутність в повсякденному побуті у великій кількості сприяла зацікавленості українською традиційною культурою.
Так у творах заслуженого художника України Б.Вінтенка часто зустрічаємо принципи композиційної побудови, перейняті з народного декоративізму, що яскраво відчувається в пейзажах-картинах і натюрмортах. Одним з яскравих прикладів може слугувати картина «Флора» 1972р., в якій художник за допомогою предметного ряду декларує свої мистецькі пріоритети. Ось поряд з репродукціями з творів Рафаеля та Клода Моне стоїть великий український куманець і горщик з польовими ромашками та ліліями - квітами української садиби. Художник активно застосовує декоративні форми в зображенні предметів, накладаючи їх один на одного, чітко означаючи загальні контурні лінії, велику увагу приділяючи внутрішній орнаментиці. В картині «Портрет Григорія Сковороди» 1972р., композиція якої вирізняється простою ясністю і динамічністю образу, відверто і ясно прослідковується декоративно-орнаментальна символіка, притаманна творам народного мистецтва.
В творах 1970-х рр. народного художника України М.Надєждіна «Портрет дружини» 1975р., «Розмова» 1975р., «Весілля» 1978р., «Сон» 1975р. поряд з ліричністю, камерністю, інтимністю образів потужно звучать ноти переосмислених митцем народних декоративних іконографічних та орнаментальних мотивів. Картина «Сон» 1975р., в якій яскраво втілилися пошуки шляхів створення образу через знаково-символічні асоціації, середовище життя людини і природи думкою художника зливаються в одне ціле. Яскраво червоне, біле і темно зелене складають основу колірної палітри картини. Мати, що спить на ліжку, дитина в колисці – їх образи нагадують узагальнені іконографічні зображення. Домоткані рядна, що вкривають долівку, неначе дороги, перспективно зведені художником на образу будинку, рідної домівки, яка ніби стоїть осторонь кімнати. Старі фото, прикрашені вишитими рушниками, кольорові плями орнаментики - все вказує на захоплення художника мотивами народної творчості. Підтвердженням тому є і робота митця в цей час над ілюстративною графічною серією за мотивами творів Лесі Українки «Мавка», «Неофіти» та виконання в с. Цвітному великого керамічного панно «Життя» для готелю «Україна».
Не лише живопис, а й монументальне мистецтво початку 1970-х рр. активно використовує мотиви і форми декоративно-прикладного мистецтва. Широкого вжитку в мистецькому середовищі набуває новий словотвір - монументально-декоративне мистецтво, яким означаються твори, що органічно поєднують засоби монументального і форми декоративно-прикладного мистецтв.
Так, 1973р. у м. Олександрії відкривається «Весільний палац», фасадну стіну якого прикрасив класично-мозаїчний рельєф «Серце любові» роботи художників І.Литовченка та В.Прядка. Рельєф із бетону й мозаїки, що займає значну частину глухого прямокутного фасаду, вирішено у великих монументальних формах. Художники сміливо використовують традиційну народну символіку, притаманну орнаменту: хвилі – плин життя, дубове листя – образ сили та могутності, калина – чистота помислів і любов. Обличчя чоловіка й жінки злилися в одне ціле, символізуючи єдність кохання. Гармонійне поєднання набору золотих і синіх плиток смальти з тепло-сірим фоном посилюють фактурну та силуетну виразність твору, надаючи пластичної дієвості ординарній архітектурі.
Тоді ж в місті з’являються і монументально-декоративні панно продовжувача «бойчуківської» школи Г.Синиці. Григорія Синицю з Кіровоградщиною пов’язували тісні зв’язки ще з часу навчання в Єлисаветградській художньо-промисловій школі на початку 1920-х рр., до речі, в художньо-меморіальному музеї О.О.Осмьоркіна зберігається фотознімок випускників школи, люб’язно переданий до фондів музею кіровоградським самодіяльним художником М.Горобченком. Пізніше було навчання в Одеській художній школі у М.Гершенфельда та Київському художньому інституті на курсі М.Бойчука. Як художник він розробляє особливий тип монументального розпису з інкрустацією соломкою. У 1960-і рр. художник-монументаліст Григорій Синиця зібрав у Києві творчу групу художників, щоб розгорнути нову хвилю монументального мистецтва в Україні. До групи увійшли: Алла Горська, Віктор Зарецький, Галина Зубченко, Григорій Приходько та інші. Та наприкінці 1960-х рр. кожен з художників почав працювати окремо. Тож, Г.Синиця створює нове об’єднання, членами якого стали: художник-монументаліст Г.Шкарапута та художник-реставратор Л.Тоцький. Ось як Г.Шкарапута згадує цей час: «Ми розробляли ескізи мозаїк і настінних розписів для оздоблення сучасної архітектури. Разом з Г.Синицею ми створили мозаїки у торгівельному центрі м. Олександрії (Кіровоградська область), а потім вже без його участі оформили об’єкт «Світлиця козака Вуса» - святковий зал для прийняття почесних гостей (1969-1970 рр.) м. Олександрія). Шість розмальовань складали: образ козака Вуса – засновника роду і міста, композиція на тему українського козацтва за мотивами пісні «Як зібрались браття біля чари», третя теж з інкрустацією – сучасна Олександрія, а ще три – анімалістично-гумористичні композиції. Інтер’єр являв собою монументально-декоративний художній синтез тематичних розмальовань, виконаних темперою з інструкцією золотою соломкою, а також нові оригінальні українські меблі, зроблені за нашим проектом. Крім того, були розроблені і декоративні елементи інтер’єру. У своїх роботах ми намагалися розробити новий монументально-декоративний стиль, в основу якого було закладено єдність діалектичного розуміння народного мистецтва, ознаки сучасності, образне узагальнення та Дух Вічного». (М.Шкарапута. Спогади про Клуб творчої молоді та моїх учителів у мистецтві. Журнал «Галерея» № ?, 2008р.).
Досить цікавим було й оформлення в м. Кіровограді наприкінці 1960-х рр. кав’ярні «Перлина степу», розроблене художниками В.Волоховим та О.Постовим. Великий розпис «Козак Мамай» прикрашав стіну барної стійки, виконаної в традиційному стилі декоративного різьблення. Дубові бочки замість столів, кам’яна галька на стінах, що переходила в мозаїчні орнаменти. Все сприяло тому, що тут швидко почала гуртуватися місцева інтелігенція – письменники, художники, поети. Довгі роки «Перлина степу» була територією мистецьких дискусій.
Та особлива атмосфера, якою жила Кіровоградщина наприкінці 1960-х – початку 1970-х років, залишилася в багатьох художніх творах, переказах очевидців та спогадах, завдяки яким нині продовжується і розвивається традиція, в якій переосмисленими заново оживають мотиви народного мистецтва.
Та повернімося до суто декоративно-прикладного мистецтва. З затуханням вогнищ традиційних осередків народної творчості їх місце займають мистці професійні. На початку 1970-х рр., по закінченню будівництва нового приміщення Кіровоградських художньо-виробничих майстерень Художнього фонду УРСР, в якому розмістилися художні цехи, створюються умови і для роботи художників різних видів творчості, в тому числі й майстрів декоративно-прикладного мистецтва. Звісно, що з появою умов для роботи розширюється художнє виробництво. Випускникам мистецьких учбових закладів є куди повертатися на працевлаштування, дехто приїздить цілими творчими родинами. Так, з другої половини 1970-х рр. мистецький цех кіровоградців поповнюють випускники Одеського художнього училища – нині заслужений художник України, майстер гобелену Емілія Руденко та її чоловік - вітражист Анатолій Пунгін, родина керамістів Фірсових; Львівського інституту декоративно-прикладного мистецтва – кераміст Анатолій Дворський та його дружина, визнаний фахівець в мистецтві батіку нині заслужений художник України Наталя Федоренко; випускниця Вижницького художньо-промислового училища – майстриня по роботі з тканинами Марія Церна. Програма будівництва і оздоблень розроблена на той час спільно міським та обласним управліннями архітектури, Кіровоградськими художньо-виробничими майстернями Художнього фонду УРСР та Кіровоградським обласним і міським виконкомами майже на 10 років дає не лише можливість реалізації творчих можливостей художників декоративно-прикладного мистецтва, але і заробіток. Часто межа між монументальним та декоративно-прикладним мистецтвами стає не чіткою. Крокуючи за потребами часу, новими вимогами оформлення інтер’єрів та екстер’єрів декоративно-прикладне мистецтво набуває нових якостей, монументальність стає його невід’ємною складовою, а майстри декоративно-прикладного мистецтва беруться за втілення монументальних творів.
Пам’ятними для міста й області залишаться мозаїки на фронтоні кінотеатру «Ятрань» та об’ємно-пластичні рельєфи на фасаді гуртожитку Побузького нікелевого комбінату і готелю «Побужжя» (Голованівський район Кіровоградської області) у виконанні Анатолія Дворського, вітражні композиції в Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці ім. Д.Чижевського, готельно-ресторанному комплексі «Козача застава», мозаїчне панно нового корпусу Кіровоградського педагогічного інституту ім. О.Пушкіна (нині Кіровоградський державний педагогічний університет імені Володимира Винниченка) роботи Анатолія Пунгіна, комплексні оформлення готелів «Європа» і «Турист» з декоративними батіками і макраме Наталії Федоренко та Марії Церни, масштабні тематичні гобелени Емілії Руденко «Т.Г.Шевченко» для бібліотеки ім. Н.Крупської, нині обласна універсальна наукова бібліотека ім. Д.Чижевського, та «Корифеї українського театру» в обласному драматичному, нині академічному обласному українському музично-драматичному театрі ім. М.Л.Кропивницького, численні керамічні панно та композиції родини Фірсових, які і тепер залишаються окрасою багатьох суспільно значимих об’єктів області.
Але час не стоїть на місті. Зміни в суспільному житті другої половини 1980-х - початку 1990-х рр. розкривають перед художниками нові можливості і в той же час ставлять нові завдання. Поступово зникають великі замовлення, художники більше віддаються індивідуальній творчості. Майстри декоративно-прикладного мистецтва все більше беруть участь у різноманітних художніх виставках. З проголошенням Україною державної незалежності починається новий етап розвитку декоративно-прикладного мистецтва. Неначе повторюється в багатьох аспектах ситуація десятиліття 1960-х – 1970-х рр., але в більш потужних і більш емоційних сплесках, виявляючи індивідуальні риси художньої мови окремих майстрів.
Символізм, пов’язаний з прадавнім українським космогенезом, вирізняє образну мову батіків Наталі Федоренко. Марія Церна, надає перевагу декоративному шитву, відпрацювавши техніку об’ємного колажу, також займаючись макраме і батіком. Килимарство та гобелени – царина Емілії Руденко, яка, опираючись на традицію гобелена-картини, в той же час зберігає знаковість образу. Досить вдало, незважаючи на економічні труднощі, працює керамічна майстерня родини Фірсових. Широкий творчий діапазон – від реалістичних пошуків Миколи Фірсова та фольклорних мотивів, характерних для творів Нелі Фірсової, до символічних композицій та технологічних розробок їхніх синів Сергія та Олександра – поступово знаходить своє місце у новому суспільному середовищі.
Так само як і в 1960-ті рр. вплив декоративізму стає знову відчутним у всіх видах образотворчого мистецтва.
Аналізуючи прояви такого явища в різні моменти нашої історії можна констатувати, що вони набирають яскравого виразу під час пробудження національних чинників і сподівань в українському суспільстві. Так було наприкінці ХІХ - початку ХХ ст. і пізніше - в 1920-х рр. у розвій авангардових пошуків, і в роках 1960-х, другій половині 1980-х рр. в періоди послаблення комуністичного режиму. На мою думку, з цього можна зробити висновок, що декоративізм є органічною рисою української образотворчості, невід’ємною складовою укоріненого асоціативно-емоційного сприйняття світу нашим народом. Потужні впливи творів декоративно-прикладного мистецтва ми можемо зустріти у живописних творах кіровоградських митців А.Надєждіна, В.Товкайла, Ю.Гончаренка, Г.Гнатюка.
Особливе слово в цьому контекстітреба сказати про творчість Ю.Гончаренка, який починав свої творчі пошуки з традиційного живопису, але з часом все більше і більше схиляється до форм і засобів виразності декоративно-прикладного мистецтва, при цьому застосовуючи для реалізації своїх задумів різноманітні сучасні матеріали, більш притаманні авангардовим течіям. Це один з унікальних випадків, коли грань між живописним і декораційним світоглядом нівелюється, являючи нові особливості вільного від видових шор мистецтва синтетичного.
На жаль, творчий ентузіазм початку 1990-х рр. не був підтриманий державою і поступово, за відсутності реального замовника, мистецькі проекти нівелюються і перестають відігравати вагоме значення у суспільному житті. Художник фактично залишається сам на сам зі своїм творчим скарбом, який нікому і нікуди прилаштувати, тож, він вимушений повторювати стару практику, засвоєну ще за часів «соцреалізму» - працювати в стіл, або шукати замовника за межами України.
Друга половина 1990-х рр. взагалі стала складним випробуванням для художників декоративно-прикладного мистецтва. Оздоблення інтер’єрів і екстер’єрів традиційними матеріалами заміщають дешеві імпортні полімери, наступає ера «євроремонтів», яка повністю витісняє будь-яке оригінальне художнє творіння з житлових приміщень і державних установ, заміщаючи його різного роду сурогатами. В той же час принципи виживання штовхають митців до створення нових комерційних і творчих об’єднань, з’являються нові енергійні особистості, такі як: члени Національної спілки майстрів народного мистецтва України Олександра Пренко, Жанна Майхровська, Ольга Коломієць. Та все ж, переважна більшість художників в пошуках стабільного заробітку йдуть на викладацьку роботу, або іншу державну службу. І коли на початок 2000-х рр. складається більш менш сприятлива ситуація для розвитку мистецького ринку виявляється новий парадокс – відсутність у великій кількості якісного мистецького матеріалу. Тому новонароджена ринкова форма швидко переорієнтовується на дешеву продукцію масового вжитку і фактично захлинається в хвилях напівремісничого псевдонародництва та різного роду псевдоавтентики, але це вже зовсім інша історія.
Говорячи про особливості розвитку декоративно-прикладного мистецтва на теренах сучасної Кіровоградщини у ХХ ст., можна констатувати, що розвивалося воно періодичними сплесками, часто опираючись на зовнішні чинники суспільної кон’юнктури, переважно звертаючись не до корінних основ, притаманних тій чи іншій місцевій традиції, а більше піддаючись загальноукраїнським тенденціям, що було пов’язано як з об’єктивними факторами трагедійної історії життя нашого краю, так і з суб’єктивними проявами особливостей «степової ментальності». Революційні події, війни, терор, геноцидні явища, постійні переселення великих людських мас аж ніяк не сприяли становленню і укріпленню оригінальних осередків народних майстрів, які в дійсності і є основою розвитку декоративно-прикладного мистецтва на тій чи іншій території. Тому і сьогодні фактично ми можемо говорити лише про елементи пошуку та відродження місцевої традиційної орнаментальної, знакової чи колористичної мови. В той же час Кіровоградщина має досить потужних сучасних майстрів з яскравими індивідуальними мистецькими рисами, чия творчість сприяє вибудові нових традицій міської культури декоративно-прикладного мистецтва в нашому степовому краї.
Лариса Гайда –
методист обласного інституту
післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського
Про діяльність гуртків декоративно-прикладного мистецтва
у позашкільних та загальноосвітніх навчальних закладах Кіровоградщини
Українське декоративно-прикладне мистецтво сьогодні набуває особливого розвитку, у суспільстві постійно зростає інтерес до нього через діяльність етнографічних музеїв та скансенів, творчих об’єднань народних майстрів, організацію виставок, популярність сувенірної продукції тощо. Це особлива галузь творчості людини, яка підпорядкована своїм законам розвитку та має особливу художньо-образну мову. Основна його мета – естетичне освоєння матеріального світу, художнє оформлення довкілля. Саме слово «декор» у перекладі з латини означає прикрашати. Митці своїми творами намагаються естетично оформити побут людини, водночас впливаючи на естетичні погляди людини, здійснюючи вплив на її емоції, думки і почуття. Із покоління з покоління, від майстра до майстра, як поетичні перекази давнини, передаються образи народного мистецтва – у ритмах орнаментів, улюблених мотивах промовляє душа народу, його історія, природа, в оточення якої він живе. Духовні цінності народного мистецтва розкриваються у кожному поколінні заново, виявляючи естетичну цінність, змістовну красу образів, необхідну сьогодні не менше, ніж у минулому [5, 18].
Сучасне декоративне мистецтво України складне багатогранне художнє явище, воно розвивається у наступних напрямах:
Народне декоративно-прикладне мистецтво живе на основі спадкоємності традицій і розвивається в історичній послідовності як колективна художня діяльність. Воно має глибинні зв’язки з історичним минулим, ніколи не розриває ланцюжка локальних та загальних законів, які передаються з покоління з покоління та збагачуюся новими елементами.
Професійне декоративне мистецтво як результат творчості людей з спеціальною художньою освітою.
Самодіяльна художня творчість – це непрофесійна творчість широких народних мас, має особливе поширення у наші часи [1, 22].
Використання потенціалу українського декоративно-прикладного мистецтва є важливою складовою освіти і виховання молоді. Педагогічна наука визнає велике виховне значення народної творчості, яка зацікавлює учнів, спонукає до художнього сприйняття світу, розвиває естетичні смаки, розкриває перед дітьми безмежний світ краси і мудрості. Знайомство з творами народної творчості пробуджує у дітей перші яскраві образні уявлення про Батьківщину, її культуру, сприяє вихованню патріотичних почуттів, залучає до світу прекрасного. Це потужний засіб для загального розвитку дітей, виховання у них здорових моральних основ, поваги до праці та пізнання самих себе [5, 3]. Особливо важливим є залучення змістових можливостей декоративно-прикладного мистецтва для розвитку творчих здібностей дітей та молоді.
Важливу роль декоративно-прикладного мистецтва у навчанні та вихованні дітей вивчали Антонович Е., Васильєва Е., Ветлугіна Н., Ігнатьєв Є., Ковальов О., Захарчук Р., Сакуліна Н., Станкевич М., Фльоріна Є. На Кіровоградщині – митці і педагоги Гарбузенко Л., Босий О., Зантарія І., Кондратова В., Кулініч Л., Надєждін А., Піскова С., Пренко О., Степко О. Питання діяльності профільних гуртків у навчальних закладах Кіровоградщини до сьогодні спеціально не вивчалось.
Мета публікації: здійснити аналіз діяльності гуртків декоративно-прикладного мистецтва, які працюють у позашкільних та загальноосвітніх навчальних закладах Кіровоградщини, визначити основні проблеми навчально-методичного супроводу та перспективні напрями підвищення фахової компетенції керівників.
Потенційні можливості педагогів-керівників гуртків та народних майстрів Кіровоградщини реалізуються через систему гурткової роботи у навчальних закладах, їхні творчі об’єднання, різноманітні майстер-класи, презентації, виставки, участь у конкурсах тощо. Базовими для розвитку творчих здібностей дітей у мистецькому аспекті є позашкільні заклади Кіровоградщини. Протягом 2009/2010 навчального року в області працювало 50 позашкільних навчальних закладів, у тому числі за напрямками: – 34 багатопрофільних, 7 – науково-технічного, 3 – еколого-натуралістичного, 1 – туристсько-краєзнавчого, 1 – військово-патріотичного, 4 дитячо-юнацьких спортивних школи та 16 навчально-виховних комплексів, до складу яких входять центри позашкільної освіти [4]. Широкодоступна мережа позашкільних навчальних закладів дозволяє розвивати творчі здібності дітей за усіма напрямками позашкільної освіти. За загально статистичними даними гуртки декоративно-прикладного мистецтва у структурі багатопрофільних та профільних навчальних закладів області посідають лідируючі позиції.
Навчально-методичний супровід їхньої діяльності здійснює науково-методична лабораторія виховної роботи і формування культури здоров'я обласного інституту післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського. Тут реалізується системний підхід до процесу підвищення фахового рівня керівників гуртків декоративно-прикладного мистецтва: навчання на курсах, проведення семінарів, тренінгів, індивідуальна робота у міжкурсовий період, надання методичної допомоги при підготовці до атестації тощо. Значна увага приділяється залученню педагогів до процесу постійного творчого зростання, презентації перспективного педагогічного досвіду.
Провідним навчальним закладом у здійсненні програми розвитку гуртків є Кіровоградський обласний центр дитячо-юнацької творчості, зокрема – відділ народних мистецтв, який діє більше 20 років. Основними завданнями педагоги-позашкільники вважають розвиток творчих здібностей дітей та залучення їх до народних традицій. Значна увага приділяється використанню потенційних можливостей народних ігор з елементами костюмування на заняттях гуртків декоративно-прикладного мистецтва, володіння знаннями з історії та традицій українського народу. Заклад постійно організовує і проводить навчальні заходи для керівників гуртків декоративно-прикладного мистецтва, різноманітні майстер-класи, постійно діючі виставки. Особлива сторінка у житті центру проведення міжнародних фестивалів присвячених Дню землі, на яких щорічно представлені номінації з образотворчого та декоративно-прикладного мистецтва. Особливістю фестивалю є проведення очного конкурсу гуртківців, де діти бачать підсумок своєї роботи на тлі представлених творчих здобутків інших, усвідомлюючи чого далі прагнути, над чим працювати. В обласному центрі дитячо-юнацької творчості працюють досвідчені і творчі педагоги. Так, колектив студії «Соняшник» має звання «Народний», студій «Писанка» та «Килимарство» – «Зразковий». Свій вагомий внесок керівники гуртків та методисти здійснили також у процес науково-методичного забезпечення діяльності гуртків, підготувавши збірник програм гуртків, секцій, творчих об’єднань [2, 3], яким користуються педагоги як нашої області, так і України.
Серед державних установ, які опікуються підтримкою гуртків декоративно-прикладного мистецтва, установи підпорядковані управлінню культури і туризму облдержадміністрації: Центр народної творчості, обласний художній музей та районні (міські) музеї. Останнім часом осередком підтримки творчих людей краю та народних майстрів, зокрема, є відділ мистецтв обласної універсальної наукової бібліотеки імені Дмитра Чижевського, де проводяться персональні виставки, чисельні майстер-класи, тренінги, лекції, творчі зібрання, інтерактивні екскурсії тощо.
З метою вивчення тенденцій розвитку гурткової діяльності у галузі декоративно-прикладного мистецтва у позашкільних та загальноосвітніх навчальних закладах нами здійснено аналіз діяльності керівників гуртків. Пропонуємо статистичні дані про загальну кількість керівників гуртків (основні та сумісники) та пропоновані кандидатури до обласного методичного об’єднання.
|
№ |
Район, місто |
Загальна кількість |
Основних |
Сумісників |
Представник до обл. методоб'єднання |
|
1 |
Бобринецький |
9 |
7 |
2 |
Стасюк Ольга Василівна |
|
2 |
Вільшанський |
7 |
6 |
1 |
Недєлкова Світлана Миколаївна |
|
3 |
Гайворонський |
4 |
4 |
- |
Шляховська Тамара Вікторівна |
|
4 |
Голованівський |
13 |
11 |
2 |
Мельник Тетяна Іванівна |
|
5 |
Добровеличківський |
12 |
7 |
5 |
Соловйова Світлана Іванівна |
|
6 |
Долинський |
12 |
12 |
- |
Гетманець Діна Володимирівна |
|
7 |
Знам'янський |
13 |
11 |
2 |
Криворіг Тетяна Іванівна |
|
8 |
Кіровоградський |
12 |
- |
12 |
Цапенко Оксана Олександрівна |
|
9 |
Компаніївський |
8 |
4 |
4 |
Садова Ярослава Володимирівна |
|
10 |
Маловисківський |
20 |
15 |
5 |
Летунова Тетяна Миколаївна |
|
11 |
Новгородківський |
12 |
8 |
4 |
Гребень Світлана Анатоліївна |
|
12 |
Новоархангельський |
9 |
9 |
- |
Лагодієнко Світлана Олександрівна |
|
13 |
Новомиргородський |
11 |
9 |
2 |
Мартинова Ольга Іванівна |
|
14 |
Новоукраїнський |
9 |
7 |
2 |
Сава Тетяна Анатоліївна |
|
15 |
Олександрівський |
11 |
10 |
1 |
Русецька Інна Вікторівна |
|
16 |
Олександрійський |
7 |
6 |
1 |
Моздолевська Тетяна Миколаївна |
|
17 |
Онуфріївський |
12 |
7 |
5 |
Мойсеєнко Наталя Анатоліївна |
|
18 |
Петрівський |
10 |
4 |
6 |
Носова Наталя Сергіївна |
|
19 |
Світловодський |
6 |
- |
6 |
Риженко Наталя Борисівна |
|
20 |
Ульяновський |
10 |
8 |
2 |
Лагута Олена Володимирівна |
|
21 |
Устинівський |
6 |
1 |
5 |
Ковтун Таміла Миколаївна |
|
22 |
м. Знам'янка |
7 |
7 |
- |
Кондратьєва Світлана Іванівна |
|
23 |
м. Світловодськ |
1 |
1 |
- |
Удовиченко Ольга Анатоліївна |
|
24 |
м. Олександрія |
17 |
16 |
1 |
Мартиненко Наталя Володимирівна |
|
25 |
м. Кіровоград |
27 |
23 |
4 |
Горденко Вікторія Миколаївна |
|
26 |
Обласний ЦДЮТ |
12 |
10 |
2 |
Зантарія Ірина Михайлівна |
|
Загальна кількість |
277 |
203 |
74 |
26 осіб |
Загальний рейтинг кількості гуртків декоративно-ужиткового мистецтва у містах та районах області:
<!--[if !vml]--><!--[endif]-->
Кадровий склад керівників гуртків досить розмаїтий. Із загальної кількості 277 – 203 (74%) є основними працівниками, а 74 (26%) – сумісники. Ця статистика не є точною, оскільки не всі педагоги-позашкільники при наданні відомостей розуміють, хто є сумісником. Враховуючи, що тільки незначна частина педагогів працюють на повну ставку, а інші не мають повного навантаження, то варто вияснити чи вказані особи тарифіковані як керівники гуртків з неповним навантаженням та обіймають посади методиста позашкільного закладу і мають суміщення годин гуртка або запрошені з інших навчальних закладів. Позитивним фактором є залучення до роботи з дітьми народних майстрів, талановитих фахівців у певній галузі. У той же час значна кількість керівників гуртків не мають педагогічної освіти, зокрема вищої.
Окрім кількісних показників вимагає уваги внутрішня (змістова) структура гуртків декоративно-прикладного профілю, від якої у певній мірі залежить унормування їхньої діяльності, навчально-методичне і програмне забезпечення, можливості професійного зростання керівників та обміну досвідом роботи. Як засвідчують статистичні дані відділів та управлінь освіти райдержадміністрацій та міськвиконкомів в області працюють гуртки таких профілів:
|
№ |
Профіль гуртка |
Кількість |
|
1 |
Вишивання |
31 |
|
2 |
Бісероплетіння |
26 |
|
3 |
Умілі руки |
21 |
|
4 |
Виготовлення сувенірів |
20 |
|
5 |
Декоративно-прикладне мистецтво |
18 |
|
6 |
Образотворче мистецтво |
18 |
|
7 |
М'яка іграшка |
13 |
|
8 |
Крій та шиття, моделювання одягу |
12 |
|
9 |
В’язання |
11 |
|
10 |
Рукоділля |
13 |
|
11 |
Природа і фантазія |
11 |
|
12 |
Паперопластика |
8 |
|
13 |
Робота з деревом |
8 |
|
14 |
Фітодизайн |
6 |
|
15 |
Тістопластика |
6 |
|
16 |
Орігамі |
6 |
|
17 |
Аплікація соломкою |
4 |
|
18 |
Народна творчість |
4 |
|
19 |
Берегиня |
4 |
|
20 |
Вишивка стрічками |
4 |
|
21 |
Вироби із шкіри |
3 |
|
22 |
Дизайн |
3 |
|
23 |
Художня кераміка |
3 |
|
24 |
Одяг для ляльки |
3 |
Незначна кількість гуртків має інші назви, серед яких – гуртки виготовлення декоративних квітів, петриківського розпису, ілюстративного малювання, композиції, аплікації, макраме, народних промислів та ремесел, естетики побуту, ліплення, лозоплетіння, живопису і художнього розпису, флористики, а також, «Чудо палітра», «Акварель», «Юні майстрині», «Мистецтво і фантазія», «Рукавичка», «Господарочка», «Рукодільничка», «Чарівна намистинка», «Іграшковий світ», «Скульптурна мініатюра», «Дитячий вернісаж», «Лісова скульптура», «Незвичайне поруч», «Розпис пластиліном на склі», «Розпис на тканині», «Рушничок», «Оберіг», «Нитяна графіка», «Народна лялька», «Рукотворні фантазії» тощо.
Вивчення сучасної структури профілів гуртків надає можливість розширити форми і зміст підвищення фахової майстерності керівників гуртків. Це можуть бути засідання творчих груп, тематичні семінари й тренінги, творчі майстерні, майстер-класи, мистецькі звіти, персональні виставки, зустрічі з майстрами, огляди-конкурси тощо. Педагоги мають постійно оновлювати свої знання не тільки з найбільш популярних видів декоративно-прикладного мистецтва України та регіональних особливостей, а й знайомитись із сучасними досягненнями педагогічних та психологічних наук, особливостями методики діяльності гуртків та роботи з обдарованими дітьми. Особливу увагу варто приділяти участі керівників гуртків у діяльності творчих об’єднань, вивченню та популяризації перспективного педагогічного досвіду, організації виставок, змістовному наповненню навчальних програм.
Навчально-виховний процес кожного вузько профільного гуртка – це складна система, яка реалізується через велику кількість різноманітних змістових елементів та зв’язків між ними. Процес складається з інформаційних компонентів, структури керівництва якістю навчання та виховання та засобів організації цього процесу. Керівництво навчально-виховним процесом потребує від керівника створення оптимальних зовнішніх та внутрішніх умов для цілеспрямованого естетичного формування особистості, раціонального використання усіх форм і видів навчальної та виховної роботи [5, 31]. Аби забезпечити можливості керівникам гуртків для творчого розвитку, опануваннями новітніми технологіями, доступу до ознайомлення з досвідом роботи, рекомендуємо організовувати у містах та районах діяльність методичних об’єднань або профільних творчих груп, які б системно реалізовували науково-теоретичні, методичні, практичні, аналітичні, організаційні та популяризаторські складові процесу удосконалення фахової майстерності керівників гуртків.
З цією метою обласним інститутом післядипломної педагогічної освіти імені Василя Сухомлинського спільно з обласним центром дитячо-юнацької творчості започатковується діяльність обласного методичного об’єднання керівників гуртків декоративно-ужиткового мистецтва. У жовтні 2012 року проведено обласний семінар з проблеми «Організаційно-методичні аспекти діяльності районного (міського) методичного об’єднання керівників гуртків декоративно-прикладного мистецтва».
Володимир Мороз –
науковий співробітник відділу
науково-просвітницької роботи
Кіровоградського обласного
художнього музею
Ірина Шестакова. У пошуках гармонії
Шестакова Ірина Олексіївна народилася 8 серпня 1948 року в селі Ожидів на Львівщині. У віці одного року була перевезена до Кіровограда і віддана на виховання бабусі. У 1966 році закінчила Кіровоградську школу-інтернат № 2. Працювала у топогеодезичному загоні геологорозвідувальної експедиції № 47. У 1968 році закінчила курси геодезистів Житомирського землевпорядного технікуму. Працювала картографом геологорозвідувальної експедиції № 37. У 1979 році закінчила Київський геологорозвідувальний технікум. Навчання у Львівському університеті довелося залишити за сімейними обставинами.
Вийшла заміж. Чоловік Юрій Павлович – заслужений працівник промисловості України, став і коханим, і батьком, і братом, і начальником. Разом виростили та виховали сина Олега – кандидата геолого-мінералогічних наук.
Малюванням захоплювалася з дитинства. Прапрадід Ірини Олексіївни був художником – розписував церкви у Західній Україні, мама закінчила художнє училище у Варшаві, сестра – теж художник, брат працює з деревом у техніці маркетрі (вид інкрустації по дереву). Ще у технікумі настільки якісно виконувала креслення, що викладачі не вірили, що то роботи студентки. Уже працюючи, у вільний від роботи час малювала співробітникам вітальні грамоти, квіти, метеликів на шифоні та батисті, випускала «Геологічний вісник», вишивала, мережила. З 1980 року бере участь у виставках творчого об’єднання художників-геологів «Аметист» (м. Київ), з 2005 року Ірина Шестакова постійний учасник виставок декоративно-ужиткового мистецтва у Кіровоградському обласному художньому та краєзнавчому музеях, на щорічному театральному фестивалі «Вересневі самоцвіти», у кіровоградських бібліотеках – ім. Д.І. Чижевського, центральній міській та селища Гірничого. Жоден День міста Кіровограда не проходить без виробів майстрів обласної громадської організації «Єлисаветградський узвіз», членом якої з 2008 року є Ірина Олексіївна.
В творчому доробку Ірини Шестакової більше п’ятдесяти робіт, виконаних у різних техніках: олія, акварель, батік. Жанри, в яких працює майстриня, це передусім – пейзаж, натюрморт та анімалістичний живопис. Географія подорожей Ірини Олексіївни, за її власними словами, стала основою для сюжетів багатьох її творів: «Від Гобі до Карпат. У більшості своїх робіт я відтворюю той світ, ті місцини, які бачила та відчула особисто». Сибір, Алтай, гірські ущелини, могутні північні річки – і разом з тим чудові лісові куточки, напрочуд красиві квіти, смішні звірятка… Малює вона повільно, вимальовуючи деталі дерев, трави, кущів за допомогою лупи. Тому її берізки такі живі, а листя папороті прямо зачаровує. Здається, ніби потрапляєш у дивний казковий світ.
Останнім часом Ірина Шестакова захопилась малюванням квітів аквареллю на шифоні. Ретельно виписані крапельки роси на пелюстках роблять ці квіти схожими на живі.
В найближчих творчих планах майстрині – завершити розпочату ще у 2010 році серію побутових замальовок, сюжети яких підкидає саме життя.
У творах Ірини Шестакової – глибина почуттів, живий погляд на життя. Її роботи дихають теплом, щирістю, налаштовують на позитивне сприйняття навколишнього світу.
Ольга Шаповал -
зберігач фондів І категорії
відділу фондів Кіровоградського
обласного художнього музею
Творчі спільноти Кіровоградщини
та співпраця з ними
Витоки сучасного декоративно-ужиткового мистецтва сягають у далеку сиву давнину. Протягом усієї історії людства народне мистецтво відображало його смаки й уподобання, поняття про красу, морально-етичні норми.
Україна здавна славиться своїми талановитими митцями: гончарами, різьбярами, ткачами, килимарницями, вишивальницями, які створювали життєво необхідні речі, що поєднували в собі красу і доцільність. Майстри намагалися не тільки зробити корисні, зручні в побуті предмети, а й прикрасити їх. Створюючи предмети прикладного мистецтва вони використовували природні матеріали – дерево, глину, вовну, різні види металу. Народні умільці черпали з природи живі образи, творчо втілювали їх у художніх виробах.
Наша Кіровоградщина багата своїми народними умільцями, велика кількість яких є учасниками клубу народних ремесел «Ниточка» та Кіровоградської обласної громадської організації «Єлисаветградський узвіз».
У Кіровограді розпочав свою роботу клуб народних ремесел «Ниточка» в2007 році, після перемоги кіровоградської майстрині Наталії Ніжнікової на «Ярмарку соціальних ініціатив». Перші засідання клубу відбувалися в затишній залі Кіровоградської центральної бібліотеки. На цих зустрічах розглядалися організаційні питання, відбувався обмін досвідом, знайомство з майстрами міста Кіровограда та їх роботами. Перша виставка робіт вишивальниць, а саме вони складали основу майбутнього клубу, організована була з вишивок, які були в домашніх колекціях. Першу персональну виставку показав єдиний на той час чоловік-вишивальник у клубі Пилип Бойко.
«Ниточкою» клуб було названо за загальною згодою, з надією, що ниточкою можна прив’язати до колективу усіх бажаючих займатись рукоділлям. За 5 років існування клубу в ньому з’явилися художники, майстрині з плетіння гачком та спицями, вишивки стрічками, інкрустації по дереву, сірникової архітектури, робіт з бісером, з солоним тістом, вироблення ляльок – мотанок та найбільше майстринь з вишивки хрестиком, гладдю, стібковим швом, болгарським хрестиком, бісером, машинною вишивкою. Активними учасниками клубу є: Монзалевська Оксана, Краснова Олена, Гусак Валентина, Родич Лідія, Аляскіна Любов, Климишин Ростислав, Ціпа Валентина, Андріяшевська Зоя, Бойко Пилип, Румянцева Олена, Фісько Алла, Кравчук Вікторія, Рябуха Олена, Берестень Сергій, Данільченко Валентина, Дикусар Олена.
Клуб народних ремесел «Ниточка» приймав участь у визначних подіях і заходах країни: акція «Рушник національної єдності», фестиваль «Барвиста Україна» (2007-2010 рр., м. Київ), «Купальські зорі» (2008-2010 рр., м. Гола Пристань, Херсонська область), «День вишивальниці і ткалі» (2008-2010 рр., м. Київ), «Весняний ярмарок на співочому полі» (2009 р., м. Київ), «Великодній ярмарок» (2009-2010 рр., м. Київ) та ін. Також клуб є активним учасником фестивалю «Вересневі самоцвіти» на хуторі «Надія» і «Молюсь за тебе, Україно». Роботи членів клубу бачили глядачі фольклорних фестивалів Москви, Тули, Курська, Воронежа.
Клуб проводить краєзнавчу і навчальну роботу, в колекціях майстрів нараховується біля 200 робіт «з бабусиної скриньки». Ці роботи «Ниточка» вивчає і демонструє на зустрічах з дітьми, студентами, любителями стародавніх речей. Після виставки в нашому музеї, у 2011 році, «Ниточка» передала до фондів Кіровоградського обласного художнього музею три рушники «з бабусиної скрині».
Дружні сосунки має клуб з майстрами з м. Помічна, Бобринця, Знам’янки, Сміли, Харкова, Києва, Запоріжжя.
Протягом п’яти років клуб очолює майстриня-вишивальниця Ніжнікова Наталія Костянтинівна, по-справжньому закохана в свою справу, енергійна жінка з величезним запасом ідей та пропозицій. Під її керівництвом клуб виріс з маленького гуртка до колективу з чисельністю понад 100 чоловік. На даний час клуб має змогу проводити свої засідання та виставки в Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Д.Чижевського.
Ще одна відома творча спільнота - це Кіровоградська обласна громадська організація «Єлисаветградський узвіз», яка вперше про себе як творче об’єднання майстрів декоративно – прикладного мистецтва заявила на День міста в 1998 році, але була зареєстрована в лютому 2007 року. Вона включає в себе майстрів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва: Бабич Неонілу, Луганщука Віктора, Шестакову Ірину, Коломієць Ольгу,Вариводу Емму, Дефорж Наталію, Кудревич Ірину, Корсун Раїсу, Орловську Валентину, Пасашкову Світлану, Дробишевську Валентину, Завалій Наталію, Пренко Олександру, Коваленко Ольгу, Смирнову Людмилу. Роботи узвозівців відрізняються різноплановістю та різноманітністю технічного виконання. Це олійний живопис та вироби з природних матеріалів, вишивка та в’язання, розпис по тканині та килимарство, пейчворк та бісероплетіння, батік та створення ляльок-мотанок.
Їх творчість добре знайома любителям мистецтва нашого міста та області. Свої твори майстри представляли в 2005 році в Пирогово – в музеї архітектури України під відкритим небом, на фестивалі українського козацтва м. Чигирині. Роботи майстри демонструють на виставках в бібліотеках, парках, музеях, в школах та в вищих навчальних закладах Кіровограда.
Головою Кіровоградської обласної громадської організації «Єлисаветградський узвіз» з 2005 року є Поляруш Ірина Ігорівна. В 1976 році закінчила Шостківський хіміко-технологічний технікум за спеціальністю хімік – технолог твердих хімічних речовин. З 1991 року проживає в м. Кіровограді. Багато років займається різними видами декоративно – ужиткового мистецтва: це і макраме, і об’ємна аплікація, в’язання гачком, виготовлення штучних квітів, картин із природних матеріалів, створення вітальних листівок. В 2005 році відбулася її перша персональна виставка робіт об’ємної аплікації з тканини в Шостківському районному краєзнавчому музеї.
У листопаді 2011 року учасники Кіровоградської обласної громадської організації «Єлисаветградський узвіз» домоглися дозволу від Кіровоградської міської ради про створення біля обласного краєзнавчого музею на вулиці Дворцовій «Алеї майстрів», подібної до «Андріївського увозу» в м. Києві для проведення ярмарки-продажу своїх виробів.
Вже стало традицією те, що до проведення Міжнародної акції «Ніч музеїв» залучаються учасники «Ниточки» та «Єлисаветградського узвозу», які на початку акції проводять біля музею виставку-продаж виробів декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва. А потім народні майстри в залах музею проводять майстер-класи по різним технікам декоративно-ужиткового мистецтва. Протягом року народні умільці навчають відвідувачів нашого музею на різних заходах: до Дня захисту дітей, до Дня художника, до Дня закоханих, проводять навчання слухачів Вищої народної школи Кіровоградського інституту розвитку людини «Україна». Майстри завжди з радістю та з великим бажанням відгукуються на проведення наших заходів. Всі майстри декоративно-ужиткового мистецтва, які долучаються до проведення музейних заходів отримують від Кіровоградського обласного художнього музею подяки за активну участь, з найщирішими побажаннями та сподіваннями про плідну співпрацю і надалі.
Анатолій Кімнатний –
завідуючий відділом Кіровоградського
обласного художнього музею –
картинної галереї Петра Оссовського
«Світ і Вітчизна»
Синтез декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва
у мистецьких традиціях Кіровоградщини
Український народ має багаті традиції декоративно-ужиткового мистецтва. Сучасне українське образотворче мистецтво має тісний зв'язок з народним мистецтвом.
Твори декоративно-ужиткового мистецтва часто стають мотивами для митців, що намагаються відтворити в своїх роботах зв'язок з історією і традиціями українського народу. Прикладами таких полотен можуть служити твори Я. Калашника, Б. Вінтенка, М. Надєждіна.
Якщо проаналізувати склад КіООНСХУ, то можна побачити, що частина майстрів працюють в напрямку декоративно-ужиткового мистецтва. Серед них заслужена художниця України Наталія Федоренко, Марія Церна, Микола, Неля, Сергій та Олександр Фірсови. Багато хто з них став лауреатами обласної премії у галузі архітектури, геральдики та вексикології і декоративно-ужиткового мистецтва імені Якова Паученка.
В плані розвитку традицій декоративності у сучасному живописі заслуговує увагу творчість таких митців, як заслужений художник України Г. Гнатюк, А. Надєждін, В. Плітін, І. Смичек.
Декоративність – невід’ємна ознака монументальних творів Емілії Руденко та Анатолія Пунгіна. Елементи декоративності значною мірою присутні й в графічних творах Ольги Пунгіної.
Ю. Гончаренко заслуговує особливої уваги в цьому плані, як людина, що черпає натхнення та прийоми у народному мистецтві.
Синтез декоративно-ужиткового та образотворчого мистецтва можна побачити у багатьох творах іконопису, в тому числі, представлених в залі сакрального мистецтва обласного художнього музею. Декоративні елементи часто слугують оздобленням іконописного образу. Кіровоградщина має власні традиції іконопису, адже відомим є той факт, що в нашому місті працювала іконописна майстерня архітектора Якова Паученка. На жаль, ці традиції втрачено.
Багато хто з сучасних митців, працюючи у напрямку іконопису стикаються з проблемою поєднання у своїх творах декоративних та образотворчих елементів. Це завдання з успіхом вирішує Ольга Коломієць, яка є членом Національної спілки майстрів народного мистецтва України та Національної спілки художників України. Також багато кіровоградських митців працюють в цьому напрямку - це В. Давидов, В. Плітін, Л. Кир’янова, О. Кузнєцова, В. Волохов.
Декоративність – одна з провідних рис «суворого стилю», одним з засновників якого є наш видатний земляк Петро Павлович Оссовський. Кольори, які є характерними для природи тих країн, в яких він побував, Петро Павлович побачив у творах народного мистецтва та передав у своїх картинах. Кожна з серій картин, присвячених Чехії, Словаччині, Болгарії, Україні, Польщі, Росії, Кубі та Мексиці має свою кольорову гамму. Ці кольори сам художник яскраво описує в своїх спогадах.
Тетяна Ащеулова –
науковий співробітник відділу
Кіровоградського обласного
художнього музею – картинної галереї
Петра Оссовського «Світ і Вітчизна»
Тістопластика - дитяча забава чи матеріал для виготовлення витворів мистецтва
Солоне тісто в останні роки стало дуже популярним матеріалом для ліплення. Вироби з тіста – стародавня традиція, їм знаходиться місце і в сучасному світі, тому що зараз цінується все екологічно чисте і зроблене своїми руками. Тісто – матеріал дуже еластичний, легко набуває форми і вироби з нього досить довговічні. Робота з ним приносить задоволення і радість. Цьому виду творчості придумали сучасну назву – «Тістопластика».
Ліплення з солоного тіста, тістопластика, біокераміка – все це назви одного виду діяльності. І важлива його особливість - екологічність, безпечність і абсолютна доступність. Саме це робить цей вид декоративно-ужиткового мистецтва все популярнішим серед дітей і дорослих.
Українці здавна займаються цим видом творчості. Навесні майже по всій Україні господині віками печуть з тіста «жайворонків», і посилають з ними дітей закликати весну та пташок з вирію. Їстівні іграшки з тіста роблять і на Полтавщині. Раніше на Різдво для маленьких колядників пекли великі пряники, дуже яскраві — рожеві, блакитні, жовті, розписні, з орнаментом. Рельєфний малюнок таких пряників видавлюється на сирому тісті з допомогою різьблених пряникових дощок, і має складний геометричний або ж рослинний орнамент.
Цікава історія виникнення цього виду декоративно-ужиткового мистецтва. З давнини люди почали ліпити хлібні коржики з муки та води і обпалювати їх на розпаленому камінні. З тіста випікали не тільки хліб, але і декоративні вироби. У Німеччині та Скандинавії віддавна було прийнято виготовляти пасхальні і різдвяні сувеніри з солоного тіста. Різноманітні медальйони, віночки, кільця і підкови вивішувались у вікнах або кріпились до дверей. Вважалось, що ці прикраси приносять господарям дому, який вони прикрашають, удачу і благополуччя.
В країнах Східної Європи виготовляли великі картини з тіста. У слов’янських народів такі картини не розмальовуються і мають звичайний для випікання колір, що вважається особливо привабливим.
Коли головним символом Різдва стала ялинка незаможні люди виготовляли з хлібного тіста різдвяні прикраси. Для зберігання прикрас від поїдання гризунами і комахами у тісто додавали велику кількість солі. Так виникло солоне тісто. Під час І та ІІ світової війни мистецтво виготовлення солоного тіста було втрачене, оскільки не вистачало матеріалу. В наш час ця стародавня традиція почала відроджуватись. В останні двадцять років вона викликає все більший інтерес, з кожним роком розширює коло своїх шанувальників.
На Русі фігурки з цього матеріалу дарували на Новий рік в знак благополуччя, родючості, ситості. Ще в ті часи, коли на Русі Новий рік святкували 1 вересня та заразом і весілля гуляли, було прийнято дарувати фігурки з солоного тіста. А прикрашали їх розписом, характерним для даної місцевості. Вважалось, що будь-який виріб з солоного тіста, який знаходиться у домі – символ багатства і благополуччя в родині. І хліб з сіллю будуть завжди на столі. Ось чому ці фігурки неодноразово називали дуже просто – «хлібосіль». Відродження цієї старої народної традиції розширило використання солоного тіста. Воно виявилось чудовим матеріалом для дитячої творчості, розвиток якої є актуальною проблемою.
Кожен вид образотворчої діяльності дозволяє розвивати у дітей розумову активність, творче мислення, художній смак і багато інших якостей, без яких неможливе формування первинних основ соціально активної особистості.
Вчені, педагоги і психологи вважають, що розвитку творчої уяви покладено початок саме в дошкільному віці. Розвиток логічного мислення, зв’язного мовлення, пам’яті і уваги тісно пов’язаний з розвитком дрібної моторики, координації рухів пальців рук. Рівень розвитку дрібної моторики – один з показників інтелектуальної готовності до шкільного навчання. Рухи рук мають велике значення для оволодіння письмом. Якщо швидкість руху пальців уповільнена, то порушується і точність рухів. У таких випадках діти намагаються уникати ситуацій, в яких не відчувають свою успішність. Тому в дошкільному віці важливо розвивати механізми, необхідні для оволодіння письмом, створити умови для накопичення дитиною рухового і практичного досвіду, розвитку навичок ручної умілості. Головне, вчасно зацікавити дитину, підтримати її.
Створення дитиною навіть найпростіших скульптур – творчий процес.
В системі естетичного виховання дітей ліплення займає величезне місце і має свою специфіку.
Ліпити з пластиліну полюбляють всі діти без виключення. Але, на жаль, вироби з пластиліну недовговічні. Тісто – це матеріал, який для дитячої руки більш зручний – він м’який і для дитини представляє більший інтерес, ніж пластилін. Тому, якщо хочеться зберегти пам'ять на довгі роки, то треба звернути увагу на гарні вироби з солоного тіста.
Вироби з тіста здавна використовуються як дитячі іграшки, що мають ліпитися дружньо, всією сім'єю. Борошно, сіль, вода — доступні, екологічно чисті матеріали. Дітям дуже корисні ці заняття, адже вони розвивають фантазію, знімають надлишкову емоційну напругу, вчать посидючості та відповідальності. Розвивається моторика пальчиків, покращується робота всіх органів дитини і самопочуття в цілому. До того ж, солоне тісто несе в собі масу позитивної енергетики. Рецепт виготовлення солоного тіста передавався від матері до доньки, і таким чином дійшов до наших днів. Багато людей перетворили ліплення в справжнє мистецтво, створюючи справжні шедеври з солоного тіста. Іграшки, рамочки для фотографій, картини, свічники, прикраси – це зовсім не повний перелік виробів, які можна зробити з солоного тіста. Простоту, економічність і масу задоволень отримуєш від роботи з цим пластичним матеріалом.
Будь-яка дитина може самостійно створити унікальні подарунки з солоного тіста, хоча не без допомоги дорослих. Таким чином спільне навчання ліпленню з цього матеріалу приносить масу задоволення, як дитині, так і дорослому і є гарною можливістю налагодити зв'язок між ними. Жінки з солоного тіста ліпили фігури пташок і тварин, дітям виготовляли справжні іграшки з солоного тіста.
Ліплення як діяльність, більшою мірою, ніж малювання або аплікація, підводить дітей до уміння орієнтуватися в просторі, до засвоєння цілого ряду математичних уявлень.
Ще однією специфічною рисою ліплення є його тісний зв’язок з грою. Об’ємність виконаної фігурки стимулює дітей до ігрових дій з нею. Така організація занять у вигляді гри поглиблює у дітей інтерес до ліплення, розширює можливість спілкування з дорослими і однолітками.
Дехто вважає, що даний вид творчості розрахований виключно на маленьких дітей 2-3 років. Однак це твердження є помилковим. Насправді діти більш старшого віку і навіть підлітки теж з задоволенням ліплять з солоного тіста.
Вже кілька років триває співпраця Кіровоградського обласного художнього музею з педагогічними та учнівськими колективами загальноосвітніх шкіл Кіровоградського району та міста Кіровограда по залученню дітей до творчості. Проводяться різноманітні програми, майстер-класи на базі музею та під час проведення пересувних виставок. Також у музеї проводяться різноманітні заходи та майстер-класи за участю майстринь, до яких залучаються не тільки діти, але і дорослі.
Серед кіровоградських майстрів, що професійно працюють в техніці «тістопластика» вирізняється творчість Стороженко Тетяни Олександрівни, яка працює керівником зразкового художнього колективу студії декоративно-прикладного та образотворчого мистецтва «Писанка» при обласному центрі дитячої та юнацької творчості м. Кіровограда. Вона навчає вихованців живопису, композиції, ліпленню, декоративному розпису та писанкарству.
Тетяна Стороженко володіє багатьма видами народного мистецтва. Серед її робіт можна побачити рушники, вишиті за власними мотивами, розписні тарілі, скриньки, дощечки із витонченими візерунками, прикраси з бісеру, виконані за старовинними взірцями, сюжетні мініатюри з тіста із вишуканими стилізованими рослинними мотивами, панно з писанок, оздоблених пахучими сухоцвітами, стиглим колоссям та керамікою.
Основними мотивами творів майстрині є мальовничі куточки та розмаїта палітра рослинного світу нашого краю. На роботах Тетяни Стороженко красуються волошки, ромашки, маки, калина, біля хати квітне вишневий садок, на сопілочці грає маленький Тарас, височіють куполи церков і тече чиста, дзвінка річечка. Її твори яскраві, радісні, сповнені світла і тепла.
Працюючи у техніці «тісто пластика», Тетяна Олександрівна створює рельєфні мініатюри й картини з тіста. Та останнім часом Тетяну зацікавило дещо забуте мистецтво випікання обрядового хліба.
Щоб відродити забутий вид народного мистецтва Тетяна Стороженко відшукує й відновлює старовинні зразки обрядового печива, пряників та за їх мотивами створює нові. Саме так з’явились «хлібці-обереги», які наповнені життєдайною енергією землі і теплом сонця. Вони дарують достаток та захищають дім від злих духів. У поєднанні зі стародавніми знаками-символами обереги набувають особливої сили і здатні виконувати бажання, дарувати здоров’я, багатство, удачу.
Кожна робота майстрині виконана з тонким естетичним смаком та чарівною довершеністю. Її твори милують око і піднімають настрій, не залишаючи жодну людину байдужою.
Тетяна Стороженко є постійним учасником виставок у м. Києві, м. Дніпропетровську, с. Пирогово, її роботи експонувались у Кіровоградському обласному краєзнавчому музеї (виставка «Обереги родини Стороженко»), Кіровоградському обласному художньому музеї (виставка декоративно-ужиткового мистецтва до Великодня), Кіровоградській обласній бібліотеці для юнацтва імені О. Бойченка (виставка «Великоднє диво»), Кіровоградській обласній універсальній науковій бібліотеці імені Д. Чижевського. Разом із родиною майстриня вже третій рік поспіль є переможцем обласного свята родинно-мистецьких традицій «Благослови, мати…» у номінації «Декоративно-ужиткове мистецтво».
Наталія Овчаренко –
науковий співробітник відділу
науково-просвітницької роботи
Кіровоградського обласного
художнього музею
Майстер – писанкар Сергій Яковенко
Народився 26 березня 1958 року в м. Долинська Кіровоградської області, закінчив художньо-графічний факультет Криворізького педагогічного інституту (1986 р.). Працює вчителем образотворчого мистецтва Долинської ЗОШ №1, викладачем відділення образотворчого мистецтва в Долинської школі мистецтв.
Сергій Миколайович – різноплановий майстер народної творчості, в доробку якого – самодіяльний живопис, аматорське кіно, різьблення по дереву, художня кераміка. Але головним у його творчій роботі були й залишаються писанки. Майстер говорить, що поштовхом освоєння писанкарства було знайомство з киянками Оксаною Білоус та Зоєю Сташук – відомими майстрами з розпису великодніх яєць, дослідницями їх символіки, філософсько-езотеричного смислу, закодованого нашими пращурами в давніх орнаментах. Відтоді він глибоко вивчає історію писанкарста, значення символів, кольорів, техніки розпису, досліджує особливості орнаментів степової України, зокрема колишньої Херсонщини та відроджує історію писанкарства на Кіровоградщині. Вже по завершенню вивчення дореволюційних каталогів, на основі яких реконструює цей сегмент писанкарства і представляє його на виставці в Києві за програмою творчого звіту Кіровоградщини в столиці України, прочитав ряд спеціальних лекцій для слухачів обласного інституту післядипломної підготовки вчителів.
С. М. Яковенко відомий в нашій області та Україні майстер-писанкар, який досліджує, відтворює та популяризує стародавні українські символи і знаки.
Освоївши писанки і досягнувши в цій галузі вагомого результату, Сергій Миколайович зайнявся дряпанками (шкрябанками), мальованками, а далі розробив власну техніку гравіювання на страусових яйцях. Шляхом зняття тонкого верхнього шару шкаралупи і відповідно оголення нижнього майстер створює орнамент у двох близьких один до одного тонах, завдяки чому різьблені узорчасті мотиви, що нагадують витинанки, надають цим виробам особливої легкості й шляхетності.
Здійснює широку просвітницьку роботу, зокрема, пропагуючи народну культурну спадщину як чинника національного усвідомлення народу, для чого залучає до таких заходів провідних фахівців з фольклору та етнографії Київського національного університету ім. Тараса Шевченка, інституту мистецтвознавства, фольклористики та етнології ім. Максима Рильського, Кіровоградського державного педагогічного університету ім. Володимира Винниченка.
На початку 90-х років він першим в Україні відтворив у традиційній техніці писанкового розпису колекцію писанок зібрану у 90-х роках ХІХ ст. істориком та етнографом В. Ястребовим у Єлисаветградському та Олександрійському повітах Херсонської губернії, котрі увійшли до відомої колекції народних писанок Лубенського музею К. М. Скаржинської.
У 1992 році колекція писанок-реконструкцій С. Яковенка стала основою першої обласної виставки писанкарства на Кіровоградщині, започаткувавши таким чином новий етап розвитку писанкарства в краї став організатором та керівником студії писанкарства у м. Долинська.
Він є учасником ряду Всеукраїнських семінарів з писанкарства, організував та провів в Долинській науково-практичну конференцію «Культурна спадщина як чинник національного самоусвідомлення народу» в 1996 році. У цьому ж році було відкрито першу персональну виставку писанок художника. Також мистецтво виготовлення писанки демонстрував під час Всеукраїнського фестивалю «Крок назустріч» в с. Іванівці Долинського району (1997 р.), Всеукраїнського огляду народної творчості в м. Києві (1999 р.). У м. Долинська 2008 року відкрилась його друга персональна виставка «Котиться писанка».
Автор відеофільмів «Котилася писанка», «Майстер», «Дорога до себе», «Од роду до роду», «Рушничок з рідного краю», «Долинська-колиска степового краю», «Перша – завжди перша», «Ми – макаренці».
Художник-оформлювач поетичних збірок Л. Баранової «Пелюстки любові» (1996 р.), «Сонячні стежини» (1998 р.), Л. Новікової «Хай в серце лебеді летять» (2000 р.), збірника матеріалів до 70-річчя голодомору 1932-33 рр. на Долинщині «Боковенька – 2004». Автор поштового штемпеля з нагоди виходу конверта, присвяченого 150-річчю від дня народження засновника дендропарку «Веселі боковеньки» М. Давидова (2006 р.).
Сергій Миколайович брав участь в обласному ярмарку соціальних ініціатив (2007 р.), обласних виставках, зокрема «Мистецтво Долинського краю», «Торжество благодаті, сумління, таланту» (2009 р.) Всеукраїнської виставки декоративного мистецтва «Кращий твір року – 2010» та «Кращий твір року – 2011». Майстра відмітили Дипломом учасника етнографічної експозиції «Містечко Майстрів» Державне управління справами Президента України (2009р.). У 2012 році від майстрів Кіровоградщини – учасник Всеукраїнської виставки декоративно-ужиткового мистецтва, присвяченій Великоднім святам. Його роботи експонувалися в Кіровоградському обласному художньому музеї, Національному Палаці «Україна» (м. Київ), Артгалереї О. Юрченка (м. Кривий Ріг).
Провів ряд майстер-класів з писанкарства в містах Кіровограді, Бобринці, Кривому Розі, Києві. Учасник передач на ТРК «Рудана», «Косметичка», «Близькі подорожі», ТСН «1+1» як краєзнавець та етнограф.
За своє творче життя нагороджений грамотами, дипломами та подяками районного, обласного та Всеукраїнського рівнів.
У 2003 році став Лауреатом районної краєзнавчої премії ім. І. Проценка.
За багаторічну викладацьку діяльність С. М. Яковенко виховав гідну зміну творчої молоді. Випускники Долинської школи мистецтв образотворчого відділу Яковенко Андрій, Чернецька Діана в 1998 році стали учнями престижної в Україні Державної художньої школи ім. Т. Шевченка (м. Київ), в подальшому закінчили вищі художні заклади.
Випускниця 2008 року Рябець Тетяна навчається в Київському художньому коледжі. Самбурська Олеся вступила в 2009 році до Криворізького педуніверситету і навчається на художньо-графічному факультеті. В цьому ж 2009 році учениця Долинської школи мистецтв Горб Вікторія вступила до 5 класу ДХСШ ім. Т. Шевченка в м. Києві, де нині навчається.
Сьогодні вже десятки його вихованців продовжують творити та популяризувати мистецтво писанкарства на Кіровоградщині. А результати його сподвижницьких починань дають сьогодні реальні результати. Очевидно, не випадково у 2012 році на Всеукраїнському конкурсі«Воскресни, писанко!» організованому у Києві Міністерством освіти і науки та Українським державним центром позашкільної освіти, серед майже 50 юних писанкарів із 20 областей України саме юні писанкарі Кіровоградщини вибороли першість у двох номінаціях: «Особиста першість» та «Краща композиція».
Сергій Яковенко є одним із перших і активних популяризаторів писанкарства в області, чим вносить помітний вклад у розвиток української культури. Нині він продовжує брати участь в культурно-просвітницьких заходах як районного масштабу, так і в заходах обласного та Всеукраїнського рівнів.
Лємєшева Вікторія –
художник І категорії відділу
Кіровоградського обласного художнього
музею - картинної галереї Петра
Оссовського «Світ і Вітчизна»
Дряпанка - як вид декоративно-ужиткового мистецтва
Унікальний витвір українського мистецтва писанка. Однак, можна зауважити, що в Україні існують іще багато видів великодніх яєць: крашанки, дряпанки, шкрябанки, мальованки, крапанки, бісерівки тощо.
Звідки ж пішла традиція оздоблювати яйце в Україні? Досліджуючи матеріали археологічних експедицій з вивченням трипільської культури (V-ІІ тис. до н.е.), вчені побачили на кераміці орнаментальні малюнки, які дуже нагадують орнамент на сучасних українських писанках. Так зображена на малюнку богиня Лада дуже нагадує образ Берегині. Їх поєднують благально піднесену догори руки та інші характерні елементи. На території України писанкарство набуло найбільшого поширення за часів Київської Русі, в Х-ХІІІ ст. Запроваджуючи християнство на Русі, церква вдало використала язичницькі вірування і народні звичаї, в тому числі й святкування Великодня навесні як пробудження всього живого на землі, що збігалося з християнськими пасхальними святами на честь воскресіння Ісуса Христа. Звичайне куряче яйце недовговічне, тому в Київській Русі майстри майоліки у великій кількості виготовляли керамічні розписані яйця, і це дало змогу багатьом поколінням милуватися ними. Найулюбленішим мотивом був мотив сосонки – яскраво-зеленої травички, що найперша прокидається після зими і в’ється, сповіщаючи про прихід весни. Улюбленим кольором майстрів був жовтий та світло-зелений на темному, здебільшого коричневому або чорному тлі. Такі писанки можна побачити у Національному музеї історії України.
Татаро-монгольська навала на Русь припиняє діяльність ремісничого цеху, який репродукував українські писанки з глини, що експортувалися в інші країни. У цей період поступово розвивається писанкарство, починається розподіл традицій мистецтва за регіонами. За період ХІІІ - другої половини ХІХ ст. у писанкарстві майже не виникає нових елементів. Найдавніші писанки, виготовлені з курячих яєць, зберігаються в музеях і датовані другою половиною ХІХ – початком ХХ ст. Вони мають характерні ознаки кожного регіону їх виготовлення.
В Україні писанки виконують обрядову, ігрову, декоративну та інші функції. Обрядова функція писанки пов’язана зі святкуванням перших днів Пасхи. Зі свячених писанок починався великодній обід, їх дарували на знак поваги, любові, з побажанням добра. Писанки були своєрідним оберегом у хаті, тому їх намагалися зберегти до наступної весни. Матеріалом для писанки є пташине яйце. За технікою виконання сучасній писанці передувала крашанка – яйце пофарбоване в один колір рослинними фарбами. Пізніше з’явилася крашанка, яка побутує й до цього часу. Із кінця ХІХ ст. поряд із писанками створюються дряпанки і мальованки. Дряпанка – це крашанка, на якій орнамент видряпано голкою або металевим стержнем. Мальованка – це яйце, розписане фарбами за допомогою пензля. Часто в оздобленні писанок використовують поєднання двох і більше прийомів розпису (крашанка, мальованка, дряпанка). У 80-х роках ХХ ст. до писанкарства звертаються професійні художники, народні майстри старшого покоління.
Дряпанка або скробанка — один з чотирьох основних видів розписаних великодніх яєць, разом з крапанкою, крашанкою, та писанкою (інколи писанками називають загалом всі розписані яйця). Кожен із цих видів має свою систему розпису. Саме про шкрябанку піде далі мова.
Технологія виготовлення дряпанки цікава тим, що її можна зробити за відсутності писачка чи всіх фарб. Для її виготовлення вибирають яйце, зафарбовують темним барвником. Олівцем наносять орнамент. Після цього гострим предметом продряпують намальований орнамент. Робота ця дуже тонка, вимагає зосередженості та вправності. Один необережний рух - і робота втрачає свою досконалість.
Але перевага в тому, що можна шкрябати малюнки різної складності - від примітивних візерунків - до сюжетних композицій, так як на яйці можна провести найтонші лінії, які надають виробу виразності та особливості. А прошкрябуючи лінії різної глибини можна варіювати з насиченістю кольору. На вишкрябування складного малюнку може піти до кількох днів.
Для шкрябанки краще брати яйця коричневого відтінку. Їх шкаралупа міцніша, ніж і у білих. Середину яйця обережно видувають через маленький отвір, залишаючи форму яйця цілісною, шкаралупу зсередини вимивають, просушують та промивають розчином клею, для того, щоб зміцнити. Потім фарбують у темний колір. Після пофарбування яйце має постояти декілька днів, щоб фарба висохла та затверділа, а вже після можна розпочинати роботу. Візерунок наносять на шкаралупу гострим предметом – ножем, шилом, ножицями, голкою. Але перед процесом вишкрябування потрібно нанести малюнок олівцем. Ажурний малюнок виглядає краще на фарбі темного кольору. Після завершення такого кропіткого процесу яйце бажано протерти ганчіркою, змоченій в олії, що придасть виробу блиску та контрастності.
В Німеччині вже давно користується великим попитом оригінальна техніка нанесення малюнку на пофарбовані яйця, методом ручного гравірування або вишкрябуванням за допомогою гострого інструменту. Хоча, конкретної назви цієї техніки не існує.
 | Пн.-Чт.: 9.00-18.15 |
 | 25006, Україна, м. Кропивницький, вул. Велика Перспективна, 60 |