Музей мистецтв

About - Conferences archive

Науково-практична конференція "Творчий доробок Петра Оссовського" [translations pending]

УПРАВЛІННЯ КУЛЬТУРИ І ТУРИЗМУ

КІРОВОГРАДСЬКОЇ ОБЛАСНОЇ ДЕРЖАВНОЇ АДМІНІСТРАЦІЇ

КІРОВОГРАДСЬКИЙ ОБЛАСНИЙ ХУДОЖНІЙ МУЗЕЙ

ТВОРЧИЙ ДОРОБОК ПЕТРА ОССОВСЬКОГО

до 85-річчя з дня народження народного художника СРСР,

лауреата Державної премії СРСР,

міжнародної премії ім. М. Шолохова,

дійсного члена Російської академії мистецтв

Петра Павловича Оссовського

м. Кіровоград

БІОГРАФІЧНА ДОВІДКА

Петро Павлович Оссовський народився 18 травня 1925 року в с. Мала Виска на Кіровоградщині.

В 1944 році закінчив Московську середню художню школу.

У 1950 році - Московський державний художній інститут імені В.І. Сурикова

(майстерня Сергія Герасимова).

1954 - участь у першій молодіжній виставці.

1956 - член Спілки художників СРСР.

1958 - творчі поїздки в Угорщину, Польщу, Італію.

1960 - поїздка до Великобританії.

1961 - творча поїздка на Кубу і Мексику (спільно з В.І. Івановим).

1962 - виставка «Куба» (Москва, Твер, Ленінград, Рига, Тбілісі, Баку, Єреван).

1963 - нагороджений срібною медаллю Академії мистецтв СРСР за серію робіт «Куба».

1964 - персональна виставка «Мексика» (Державний музей мистецтв ім. О.С. Пушкіна, Москва, Ленінград, Волгоград).

1965 - персональна виставка «Мексика» (Варшава, Польща).

Персональна виставка «Люди Сибіру» (Москва, Красноярськ).

Творчі поїздки в Польщу, Італію.

1966 - персональна виставка живопису та рисунку (Рим, Італія).

1968 - нагороджений орденом «Знак Пошани».

1970 - присвоєно звання заслуженого художника РРФСР.

1971 - обраний першим секретарем правління спілки художників РРФСР.

1972-1973 - участь в груповій виставці московських художників (Рим, Мілан, Турін, Болонья, Італія).

1974-1975 - творчі поїздки в Чехію та Словаччину.

1975 - присвоєно звання народного художника РРФСР. Персональна виставка «На землі древнього Пскову» (до 50-річчя з дня народження, Москва). Персональна виставка творів (Прага, Братислава, Пршибрам, Ческе-Будєєвіце, Чехія; Банска-Бистріца, Банска-Штявніца, Словаччина).

1977 - Персональна виставка (Братислава, Словаччина). Пересувна виставка творів (Нижній Новгород, Псков, Володимир, Муром, Волгоград, Пенза, Чебоксари, Саранськ, Ульянівськ, Уфа, Челябінськ, Перм, Владивосток, Уссурійськ, Улан-Уде, Красноярськ, Тюмень, Томськ).

1978 - персональна виставка «Чеські та словацькі мотиви» (Москва).

1979 - виставка «Слов'янські портрети» (Болонья, Спеція, Італія). Нагороджений золотою медаллю Академії мистецтв Італії.

1971-1981 - творчі поїздки в Болгарію.

1981 - персональна виставка творів (Братислава, Словаччина).

Персональна вставка творів «Болгарські новели» (Софія, Болгарія). Нагороджений орденом «Кирила та Мефодія» І ступеня та медаллю «1300 років заснування Болгарської держави».

1983 - персональна виставка творів «Чеські та Словацькі мотиви» (Москва). Персональна виставка «Пушкінська елегія» (село Тригорське).

1984 - персональна виставка творів «Балада про Росію» (Гельсінкі, Оулу, Фінляндія).

1985 - персональна виставка творів до 60-річчя з дня народження та 35-річчя творчої діяльності (Москва). За цикл картин «Золотий Кремлівський пагорб», «Віки проходять над Кремлем», «Сонце над Червоною площею», «Палацова площа» присуджено Державну премію СРСР.

1986 - пересувна виставка творів (Київ, Дніпропетровськ, Кіровоград, Маріуполь, Ялта, Сочі, Ростов-на-Дону, Курськ, Воронеж, Рязань). Обрано членом-кореспондентом Академії мистецтв СРСР.

1987 - персональна виставка творів (Берлін, Германія).

1988 - присвоєне звання народного художника СРСР, обрано дійсним членом Академії мистецтв СРСР.

1990 - творча поїздка в Італію.

1992 - персональна виставка творів (Сарагоса, Іспанія).

1995 - нагороджений орденом «Дружба Народів».

1996 - персональна виставка живопису та рисунку до 70-річчя з дня народження (Російська академія мистецтв, Москва). Персональна виставка живопису (Псковський художній музей).

1998 - участь у виставці, присвяченій 125-річчю з дня народження Ф.І. Шаляпіна (галерея мистецтв «Дім Ф. Шаляпіна»).

1999 - участь у виставці московських художників, присвяченій Ф.І. Шаляпіну (галерея мистецтв «Дім Ф. Шаляпіна»).

2000 - виставка «Псковські мотиви» (галерея мистецтв «Дім Ф.І. Шаляпіна»).

2001 - персональна виставка (Псков).

2003 - виставка живопису спільно з художником О. Голишевим (Сергієв Посад, Єгор’євськ).

Персональна виставка живопису та рисунку (Кіровоградський обласний художній музей).

2005 - ювілейна виставка «Моє художнє життя» до 80-річчя з дня народження (Російська академія мистецтв, Москва). Нагороджений Орденом «За заслуги перед Вітчизною ІV ступеня», орденом «Даниїла Московського ІІІ ступеня» за заслуги перед Православ'ям, хрестом «За заслуги перед козацтвом Росії ІV ступеня».

Композиція «Хрест Раєвських» (оформлення ювілейного свята на честь 150-річчя заснування усипальниці Раєвських, с. Розумівка Олександрівського району Кіровоградської області).

Персональна виставка творів «Росія Петра Оссовського» (Рязань). Виставка «Італійські сюжети» (Рязань, Єгор’євськ). Персональна виставка живопису (Галерея «Совком», галерея мистецтв «Дім Ф.І.Шаляпіна», Москва).

2006 - персональна виставка (галерея «Замоскворіччя», Москва).

Персональна виставка (будинок-музей С.В. Герасимова, Можайськ).

Присвоєне звання полковника Центрального козацького війська Росії.

Присуджено міжнародну премію ім. М. Шолохова.

Персональна виставка «Моє ХХ століття» (Російський музей, Санкт-Петербург).

2007 - відкриття картинних галерей Петра Оссовського «Світ і Вітчизна» (Кіровоград), «Псковські мотиви» (Псков, Псковський музей-заповідник) та «Пушкін і земля Псковська» (Пушкіногір’є, Пушкінський заповідник).

Персональна виставка «Роздуми про минуле століття. Ескізи, етюди, копії» (Рязань).

2008 - персональна виставка «Люди і країни» (Владикавказ).

Персональна виставка «Роздуми про минуле століття. Ескізи, етюди, копії» (Псков). Присвоєння звання «Почесний громадянин м. Пскова».

Персональна виставка «Світ і Вітчизна» (Липецьк).

2009 - персональна виставка «Романтика слов'янських земель» (Мінськ, Білорусія). Персональна виставка «Слов'янський простір Болгарія-Росія» (Софія, Болгарія).

2010 - ювілейна виставка «Простір часу» до 85-річчя з дня народження та до 70-річчя творчої діяльності (Російська академія мистецтв, Москва).

2010 – ювілейна виставка до 85-річчя з дня народження та до 70-річчя творчої діяльності (Кіровоградський обласний художній музей).

Вступне слово

Ткаченко Т.О. – директор Кіровоградського

обласного художнього музею

В ювілейний для художника рік проходить науково-практична конференція «Творчий доробок Петра Оссовського». Митцю, якому 18 травня 2010 року виповнилося 85 років, можна позаздрити, в гарному розумінні цього слова, його світлому розуму, життєвій мудрості, променистому таланту, який як гарне вино з роками стає ще міцнішим та кращим.

Ідея проведення конференції виникла, перш за все, з метою більш ґрунтовного вивчення, як художнього, так і літературного спадку митця. Учасниками конференції є, як науковці та мистецтвознавці музеїв, бібліотек, вищих навчальних закладів, колеги-художники. Вже сьогодні можемо наважитись дослідників творчості Петра Оссовського називати «оссовськознавцями».

Чисельні подорожі світом крім відображення в художніх творах зафіксовані також в понад двадцяти записних книжках-блокнотах, в яких митець фіксує цікаві миттєвості свого життя з неперевершеним даром художнього слова. Сам Петро Павлович про свої «записні книжки художника» зазначає: «Якщо говорити мовою художника-живописця, то це по суті, рисунки, етюди з натури і по пам’яті, лише не олівцем чи пензлем, а словом і пером». В літературних замальовках свого життя Петро Оссовський залишається вірним собі «не вносячи в них нічого, окрім правди побаченого та пережитого мною». Петро Павлович пише, що «Записні книжки художника» не можуть відноситися до мемуарної літератури бо «мемуари, які належать до класичного літературного жанру, пишуться за різних обставин, людьми, вже позбавленими усіляких життєвих спокус, і створюються у в'язницях, засланнях і, особливо, в старості, коли людина знаходить спокій або його долають хвороби, не дають можливості «правити побут», як це буває в молодості, і ... вони пишуть, згадують, а іноді, не дай бог, злукавлять по старчій забудькуватості і переплутають в пам'яті імена людські, події, що проходили багато, багато років тому».

Петро Павлович створив багато художніх творів, серій робіт. Окремою сторінкою творчості є його автопортрети. Написані в різний час вони ілюструють власне бачення себе і світу. Для нас найбільш цінним є портрет створений безпосередньо для картинної галереї «Світ і Вітчизна». На ньому Петро Павлович зобразив себе народженого з чорнозему, на фоні рідної землі, серед степу та вже традиційно в червоно-чорному одязі.

Цікавий портрет Петра Оссовського створив талановитий художник, викладач, член Національної спілки художників України Валерій Миколайович Давидов, до речі учасник конференції. Історія портрету цікава і трохи детективна. В 2008 році, за ініціативи Всеукраїнського об’єднання «За помісну Україну», створювалася галерея «Українці в світі». Кожна область України визначала найвідоміших українців, які прославили нашу країну далеко за її межами. Серед видатних земляків чільне місце зайняв Петро Оссовський. Художники краю отримали замовлення на написання портретів славетних земляків. Валерій Давидов створив серію портретів, серед яких і портрет Оссовського. І з цього моменту починається загадкова доля цієї творчої роботи. Коли я побачила «Портрет Петра Оссовського» Валерія Давидова відмітила, що місце його не в галереї «Українці в світі», а безпосередньо в Кіровоградському обласному художньому музеї. Портрет не є парадним чи офіційним, він створений художником, який особисто та неодноразово спілкувався з Петром Павловичем, і зобразив митця саме таким, яким він його бачить, таким, яким Оссовський є в повсякденному житті, з неприкритою ранимістю, незважаючи на звичну суворість, серед відомих творчих робіт та безпосередньо за роботою – створенням чергового шедевру... З абсолютним переконанням, що цей портрет повинен зберігатися в обласному художньому музеї, а в галереї «Українці в світі» повинен бути представлений «Автопортрет» митця, я звернулася до Петра Павловича з проханням написати ним власний портрет саме для цього виставкового проекту, по можливості авторський повтор створеного портрету саме для галереї «Світ і Вітчизна». Петро Павлович люб’язно погодився, і після завершення написання картини, я особисто здійснила перевезення з Москви до Києва «Автопортрету». Галерея «Українці в світі» отримала в дарунок від Петра Оссовського «Автопортрет» (з оформленням усіх відповідних документів), а Кіровоградський обласний художній музей залишився без «Портрету Петра Оссовського» В. Давидова і де він знаходиться на сьогоднішній день невідомо. Влада змінилася вже декілька разів і знайти «кінців» в цій історії гадаю надасть можливість оприлюднення її на конференції і розміщення репродукції картини, яку поки так і не отримав музей.

Увіковічив в бронзі Петра Павловича скульптор-медальєр, член Національної спілки художників України В’ячеслав Васильович Попов, який створив цілу серію робіт присвячених видатним особистостям минулого і сьогодення. До відкриття в Україні в 2007 році картинної галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна» В’ячеслав Попов презентував пам’ятну медаль «Петро Оссовський», яку приурочив до ювілейної дати митця – 80-річчю, що було відзначено в 2005 році.

Виконуючий обов'язки керівника Федеральної служби з нагляду за дотриманням законодавства у сфері охорони культурної спадщини Міністерства культури Російської Федерації Віктор Петраков до 85-річчя з дня народження Петра Оссовського випустив поштову листівку.

Митці залишають свій слід на землі творчими роботами. Петро Оссовський, в більшості, свої роботи дарує музеям. Вже на сьогодні відкрито три його картинні галереї. Одна в рідній Україні – «Світ і Вітчизна», і ще дві на духовній батьківщині митця на Псковській землі. Художник не зупиняється на досягнутому. Має нові творчі задуми. Найближчим часом буде відкрито ще дві галереї митця – в Ізборську та в Тольятті. Маємо надію, що давня мрія Петра Павловича також буде реалізована, і відкриється на малій батьківщині митця - музей історії міста Мала Виска. І ескізи вже не один десяток років чекають, і митець ще може докласти зусиль в наповненні музею історією в художніх творах.

«Суворий стиль» в контексті розвитку

радянського мистецтва другої половини

1950-х – початку 1960-х років»

Надєждін А.М., провідний науковий

співробітник Кіровоградського художньо-меморіального

музею О.О. Осмьоркіна

Період 1960-х рр., як не дивно, і на сьогодні є своєрідною “terra incognitа” в історії вітчизняного образотворчого мистецтва.

Так історично склалося, що мистецтво, народжене політичним устроєм СРСР, завжди було залежним від державної, а точніше вузько партійної ідеології, направленість якої змінювалася в залежності від особистісних якостей партійного керівника або групи осіб навколо нього. З кожною зміною владного лідера ідеологія зазнавала своєрідної модернізації. Таким чином соціалістичний реалізм пережив декілька таких змін.

В березні 1956 року відбувся ХХ з’їзд Комуністичної партії СРСР, рішення якого розвінчали культ особи І.В.Сталіна. З цього часу починає відлік новий етап у розвитку радянського мистецтва. Скидаючи з себе лоск офіційних прийомів, блиск орденів і еполет, безпідставно радісний, сповнений щастя й усмішки соціалістичний реалізм дещо змінює свій зовнішній вигляд. Багато художників повертаються обличчям до живих образів людини, природи, реального життя. З’являються можливості для реалізації художнього самовиразу. Цей період в історії отримав промовисту назву «хрущівської відлиги».

Для радянських митців нової хвилі другої половини 1950-х - початку 1960-х рр. відкривався світ забороненого і забутого мистецтва авангарду, модернізму та імпресіонізму.

В 1954р. після понад 20-ти річної перерви в Державному музеї образотворчого мистецтва ім. О.С.Пушкіна в Москві відкриваються зали французького живопису ХІХ - початку ХХ ст. з приватних колекцій Щукіна і Морозова. Особливу увагу приділено мистецтву імпресіонізму.

Тоді ж відкриваються виставки П.Пікасо, Р.Кента, Г.Ерні, Ф.Леже, Р.Гуттузо. Винятковий інтерес викликала ретроспекція мексиканського мистецтва, де було широко представлено творчість Х.Ороско, Д.Рівери та А.Сікейроса.

В 1956-1957, 1959-1960 роках в Третьяковській галереї з великим успіхом відбулися вернісажі творів М.Врубеля, М.Реріха, І.Левітана. Ювілейні виставки О.Іванова і А.Рубльова. Вперше відкриваються зали іконопису.

В той же час в Москві і Ленінграді (нині Санкт-Петербург) проходять виставки А.Лентулова, І.Машкова, О.Осмьоркіна, Р.Фалька, І.Петрова-Водкіна, ще донедавна затаврованих радянською владою як формалістів.

Для переважної більшості молодих художників цей аспект мистецького розвитку був взагалі невідомим, таким же невідомим було і мистецтво Європи ХХ ст.

Нову ситуацію в ідеології було закріплено виданням монографій Дж.Ровалда «Історія імпресіонізму» та «Постімпресіонізм» (1959р., 1962р.) з передмовою і під редакцією А.М. Ізергіної. Перша вийшла накладом 20 тис., а друга 50 тис. примірників. Як згадує нині народний художник України М.Надєждін, саме за таку книгу було виключено з училища його однокурсника Б.Плаксія, який, до речі, згодом став лауреатом Національної премії ім. Т.Г.Шевченка. І це був не поодинокий випадок. Система чинила опір будь-якому оновленню, зводячи його до суто косметичних змін.

В травні 1957 року відбувається І-й Всесоюзний з’їзд радянських художників. До цієї події приурочено відкриття нового виставкового залу Спілки художників СРСР в приміщенні Манежу. Великий резонанс мали інтернаціональні виставки сучасного мистецтва, зокрема «Виставка художників 12 країн соціалістичного табору» (1958р.) та тематична виставка «За мир» (1960р.), в якій взяли участь майстри з 22-х держав.

Інформаційний потік, що «звалився на голову радянської людини» хоча і був фільтрованим та дозованим, але вирізнявся своїм розмаїттям і головне ця інформація була іншою, кардинально відмінною від знань, набутих в радянській школі. Особливу роль в цих процесах відіграв і Московський міжнародний фестиваль молоді та студентів, який сприяв процесам живого взаємопроникнення культур. Загалом же радянське суспільство фактично переживало своєрідний культурний шок.

Був також й інший - суспільний аспект, який впливав на світоглядність радянського митця. Це - масове повернення з таборів політичних в’язнів та реабілітованих, що поєднуючись з реальністю життя «людей війни» - фронтовиків, інвалідів, сиріт, вдів, прихованим безробіттям, повальною бідністю та іншими негативними явищами, сприяло появі великої кількості людей критичного світогляду.

Нові реалії потребували від мистецтва і нових форм виразності, але потрібен був аналог, формальний поштовх. Європейський, зокрема італійський неореалізм, виявився найбільш привабливим, близьким і зрозумілим для радянського суспільства, яке, по-перше, так само як і Італія пережило диктаторський режим і перебувало в очікуванні «дива свободи», по-друге, це був знайомий до болю реалізм, просто дещо відмінний від радянського офіціозу і, по-третє, художники, які його представляли, були бійцями комуністичного опору, що було важливим фактором легалізації їхньої творчості в СРСР. Останній пункт є значимим щодо сприйняття і мистецтва графіка Кеті Кольвец і монументальних робіт Ороско, Рівери, Сікейроса та зрештою і творів засновника кубізму Пабло Пікассо.

Але якщо кубізм Пікассо виглядав радикально, то неореалізм Ренато Гуттузо прийшовся якраз до потреби, як і сферичний монументалізм Дієго Сікейроса. Серед радянських художників особливу увагу молоді привернув творчий спадок групи ОСТ, особливо картини О.Дейнеки та І.Петрова-Водкіна. Вже на Московській молодіжній виставці 1960 року можна було побачити твори А.Нікіча «Натюрморт з «Неделей»» та триптих Г.Коржева «Комуніст», які фактично були перегуком з творами вище згаданих митців.

А в 1961 році відкривається так звана «Виставка дев’яти». Було представлено твори художників - живописців Павла та Михайла Ніконових, М.Андронова, Б.Біргера, В.Вайсберга, Н.Єгоршина, М.Іванова, К.Мордвіна, скульптора Л.Берліна та кераміста М.Шаховської-Фаворської.

Після цієї виставки з легкої руки відомого радянського мистецтвознавця О.Каменського з’явилося словосполучення – «суворий стиль». Це було досить влучне визначення. Як правило, його почали застосовувати до картин, виконаних в декоративній, дещо графічній манері на виробничу тематику, що зображали сучасників, зайнятих важкою, складною роботою («Плотогони» М.Адронова, «Ремонтники» Т.Салахова, «Будівники Братської ГЕС» В.Попкова та ін.). Це були твори, що мали точну адресу і вирізнялися демонстративною достовірністю та мужніми вольовими героями і великою мірою впроваджували досить привабливий образ «робітничої романтики».

Особливою увагою на виставці користувалася картина Павла Ніконова «Наші будні», назва якої, до речі, дала життя газетним рубрикам СРСР. Як пише мистецтвознавець О.Муріна: «Мені видається, що в картині подано найбільш закінчено формулу того, що було самого живого в «суворому стилі». Так, в ній життя постає спрощеним, а її графічність ближча до плакату, ніж до живопису. І все ж, так і відчуваєш як підскочив на гірці автомобіль, гепнув і нахилився кузов і ти майже опиняєшся в ньому. Та й обличчя такі знайомі. Особливо немолодий роботяга в кожусі. В його позі точно схоплена солдатська звичка в будь-яких умовах облаштовуватися зручно, як в себе вдома і в той же час не чіпляючи інших. Хто не знав в ті роки таких: неговірких, необлаштованих і надійних. Вони скрізь вивозили - і на війні, і на землі, і на будовах…»

До речі, П. Ніконов ніколи більше не повторював цього образу. Він не став трафаретом «людини праці», як сталося з іншими персонажами «суворого стилю», що від частого повторення перетворилися у вихолощенні маски. Треба зазначити, що на початку герой «суворого стилю» видавався чужим явищем для радянської мистецької традиції. «Центральна фігура полотна «Наші будні» дала навіть привід говорити про вплив на художника буржуазного стереотипу одинака-авантюриста» (А.В. Елкин «В живом огне», газета «Комсомольская правда», 23 червня 1960р.).

Висловлена при появі на виставці думка протрималась досить довго і стійко. Так, В.Зименко в книзі «Традиции, новаторство, современность» в 1965 році зазначав: «Серйозна помилка була допущена художником тоді, коли він вирішив показати героїв картини як розрізнених індивідуумів і випадкових попутників невиправдано гучно звучали ноти гірких роздумів і навіть похмурого «клондайківського» відношення до життя як до поля жорстокої боротьби за наживу…»

Як зауважував мистецтвознавець О.Морозов: «Подібне сприйняття героя «суворого стилю» було типовим для критики 1960-х років, а коріння цього треба шукати в 1930-х роках».

Я не випадково обрав саме твір П.Ніконова, адже мистецький і життєвий шлях цього художника як ніякий інший яскраво демонструє закладену «суворим стилем» метаморфозу - переходу від ідеологічного підтексту «соціалістичного реалізму» до реалій індивідуальних мистецьких проблем і особистого художнього вибору. Адже більшість художників, яких вважають засновниками «суворого стилю», досить швидко відійшли від його плакатної мови, рухаючись кожен особистим шляхом. Так, П.Ніконов уже в 1961 році пише картину «М’ясо», яка і за тематикою, і за живописними якостями різниться з твором «Наші будні», а в 1962 році на виставці «30 років МОСХу» експонує композицію «Геологи», якою фактично декларативно засвідчує розрив з естетикою соціалістичного реалізму.

Таке перетворення відбувається і в творчості В.Іванова, В.Попкова, А.Васнєцова, братів Смоліних та інших вихідців з «суворого стилю», які досить швидко повертають свої погляди до народного коріння російського мистецтва. Межі окремих жанрів в їхніх творах стають більш динамічними, а іноді й зовсім зникають. Значимість і зміст ситуації розкриваються не в прямій дії героїв, а через загальну психологічну та емоційну тональність твору. Хоча звісно є художники, які залишаються вірними мові «суворого стилю» і донині як, наприклад, П.Оссовський, М.Андронов.

І тут хотілося б звернути увагу на одну особливість - «суворий стиль», який народився як інтернаціональний, досить швидко виявив яскраві національні риси російського мистецтва, що ми можемо спостерігати і в творах П.Оссовського, В.Іванова, В. Попкова, А.Васнєцова. Можливо тому в жодній з республік СРСР, окрім Росії, «суворий стиль» в його класичному варіанті не набув такого широкого розповсюдження. Навіть якщо говорити про творчість Т.Салахова, то звернімо увагу, що перший його програмний твір в «суворому стилі» «Після вахти», є дипломною роботою в Московському художньому інституті ім. В.І.Сурікова. Твори ж С.Джяукштаса, як і багатьох художників Прибалтики, швидше можна було б назвати проявами так би мовити «мистецтва революційного духу». Схожу лінію можна, наприклад, спостерігати у О.Моісеєнка та М.Савицького. Ця своєрідна романтична героїзація нещодавніх подій минулого була ні чим іншим, як пошуком нового ідеального героя заради майбутнього. Цей новий герой не будучи знівельованим узагальненюючими клеше, маючи особисті емоції і переживання повинен був обов’язково повернутися до витоків національних.

І коли ми говоримо про загальні тенденції в образотворчому мистецтві СРСР наприкінці 1950-х - початку 1960-х рр., то треба зазначити, що на радянських теренах органічно через переосмислення різних явищ образотворчої культури світу відбувається новий процес адаптації сучасних мистецьких форм до культур національних.

Так, в Україні спостерігаєтся звернення до історичних, пісенних тем, орнаментальної, іконографічної, фрескової традиції. З’являются імена Алли Горської, Віктора Зарецького, Опанаса Заливахи, Григорія Якутовича – художників, які звертають свій погляд до глибин національної культури. В той же час набуває розвитку лінія міського романтизму, в якому також прослідковуються риси народного традиціоналізму.

В критиці зустрічаються натяки на «неокласицизм», «неореалізм», «музейний» або «ретроспективний реалізм». Одні критики називають це стильовими течіями, інші - напрямками, або окремими явищами в сучасному мистецтві.

Якби там не було, але в роботах Ванштейна, Лимарєва, Литвиненка, Рижих, Неледви, Дюльфана бачимо образи міста, насичені ліризмом і поетикою. В Кіровораді можна згадати в цьому аспекті живописні доробки Ю.Іващенка та графічні твори нині заслуженого працівника культури Л.Бондаря. В цей час популярною стає широкодоступна техніка ліногравюри і взагалі станкова графіка, що наочно демонструють, наприклад, твори з колекції кіровоградця Анатолія Чумаченка, яка зберігається в художньо-меморіальному музеї О.Осмьоркіна і була презентована на виставці «З майстерні художника» в серпні 2005 року. Естампи О.Данченка, М.Попова, В.Куткіна, Ю.Логвина, А.Базилевича, Ю.Навроцького наочно демонструють особливості загального розвитку українського мистецтва того часу.

Схожа ситуація спостерігається і в художніх процесах Білорусі, Молдови, Грузії, Вірменії, Азербайджана, Прибалтійських республік. Творчість М.Савицького, І.Вієру, М.Аветисяна, З.Церителлі, І.Зарінь, С.Джяукштаса, І.Вецозолс, С.Вейверіте та інших художників зриме тому підтвердження.

Окрім того, існував інший, глибокий шар неофіційного мистецтва. «Неофіційне мистецтво - явище суто вітчизняне, що не має аналогів навіть у співвідношенні з культурою соціалістичних країн, де художній процес являє собою єдиний, хоча й сповнений протиріч, багатоманітний потік, в якому мирно співіснують і авангард, і традиційна класична орієнтація, і масова, і підкреслено елітна сфери, і цілком індивідуальні прояви…» - зазначає мистецтвознавець О.Петрова. В кожній з радянських республік процеси розмежування на офіційне і неофіційне мистецтво мали свої особливості. Порівняно з московським чи ленінградським андерграундом, українське мистецтво загалом не несло в собі альтернативного ідеологічного пафосу чи соціальної критики. Його інтереси зосереджувалися, перш за все, на суто художніх та філософських проблемах.

Своєрідність художнього життя в Україні, де всі консервативні тенденції виражалися чи не найбільш повно і концентровано, призвела до різкого розподілу на дві сфери дозволенного, а значить відповідного постулатам соціалістичного реалізму, і недозволенного, куди відміталося все, позначене рисами індивідуального пошуку.

Так, наприклад, розглядаючи творчий доробок 1960-х рр. народного художника України кіровоградця М.Надєждіна, відзначаємо, що переважна більшість його творів чи то створених на основі народних мотивів, чи то власних філософських роздумів, ліричних переживань, або й таких, що висвітлюють соціальні конфлікти того часу, потрапляють до розряду неофіційного мистецтва. І все через те, що художник має сміливість висловлювати власну позицію в притаманній особисто йому мистецькій формі. У творах «Стандартизація» (1965р.), «Страта» (1965р.), «Дон Кіхот» (1967р.), «Хіросіма» (І969р.) яскраво прослідковується неприйняття художником диктатури насильства, жорстокості, «стандартизації» життя, постає проблема відносин особистості та суспільства, людини та технічного прогресу, що аж ніяк не співпадало з основними напрямами, хоч і оновленого, але «соцреалізму».

Сьогодні, коли ми розглядаємо «суворий стиль» як мистецьке явище, то, на мою думку, треба констатувати, що воно мало досить короткий термін існування, швидко перетворившись на кліше для тиражування окремих типологічних образів для все того ж утвердження ідеологічних догматів. В той же час з прибічників «суворого стилю» вийшла ціла плеяда унікальних радянських митців романтичного і ліричного напрямку. «Суворий стиль» своєю появою надав поштовху монументальності, епічності, філософічності, декоративізму і взагалі можливості по іншому поглянути на мистецькі проблеми в середовищі радянських митців.

О творчестве П.П.Оссовского

Давыдов Валерий Николаевич, преподаватель

кафедры хореографических дисциплин,

изобразительного искусства и дизайна

факультета искусств Кировоградского

государственного педагогического

университета имени Владимира Винниченко

Оссовский – художник, творчество которого воспринимается разными зрителями (посетителями музеев, галерей, разных выставок) весьма не однозначно, особенно сегодня. Причина состоит в том что, с одной стороны большинство зрителей не подготовлены к общению с картинами художников-профессионалов (предпочтение отдаётся простым для понимания полотнам), с другой стороны – многие художники не принимают язык «сурового» стиля, находясь в плену собственных творческих исканий, а, иногда просто из зависти, как это бывает в среде художников.

П.П.Оссовский с первых шагов в искусстве проявил себя как патриот своей земли, своего народа, стараясь как можно глубже изучать историю, культуру и быт простого народа. Это и определило вектор его творчества. Так же нужно отметить значительное влияние на творчество молодого художника таких преподавателей как И.И. Чекмазов, В.А. Фаворский, Д.К.Мочальский, но, несомненно, огромное влияние на творчество молодого художника оказал С.В. Герасимов, в мастерской которого Оссовский впервые глубоко осознал значение цвета в живописи и который воспитывал в студентах правильное понимание творческой ответственности художника.

Язык, выбранный художником, выражал его мысли и чувства силой эпического действа, с предельной искренностью. Его произведениям присущ драматизм, социальная обобщённость и психологизм образов и ситуаций, стремление к философскому раздумью о жизни простых людей, строгостью композиций и, по особому насыщенным колоритом. Оссовский, солидаризируясь со своими единомышленниками, стремился изображать жизнь без прикрас, парадного блеска и слащавой сентиментальности.

Хочется особо отметить своеобразный символический строй образов художника.

В разговорной речи под словом «символ» мы имеем в виду некий условный знак, подразумевающий определённую идею или образ. Однако символ – это сублимация тех идей, взглядов, господствующих «мифов» в обществе в данную эпоху и её культуру.

В основе символических изображений закладывается наиконкретнейший и живой опыт, поэтому символ внутри языка есть знаком «безусловным», имеющим собственную «валентность» с бесчисленным множеством других символов и метафор. Напряжённая энергия мира, абсолютная открытость событиям в мире помогала П.П. Оссовскому сводить все явления в живую связь и обращать материальнопреходящее естество мира в духовные, непреходящие образы-символы. Он до тех пор не включает в свою композицию тот или иной знак, пока не увидит его связь со всем «миром» его картины, выясняя заодно и место его в иерархии образов всей картины.

Оссовский, как патриот своей земли, на которой не случайно появилось именно христианство, чувствует постоянную связь с ней и образный строй его полотен передаёт энергетику этой земли и веры - веры стоической и, в то же время, всепрощающей. Многие его работы - это современные «иконы», та же лаконичность, так же простой, но осмысленный фон и та же глубина образа. Художник умышленно отвергает всё случайное, суетное, его цель – это постижение глубинных законов развития общества, глубинную связь человека с землёй на которой он поживает. Даже пейзажи художника суровы и величественны. Эти пейзажи-картины заставляют вспоминать прошлое, думать о настоящем и будущем

Особое чутьё художника помогает выбирать актуальные сюжеты, которые при этом не выглядят конъюнктурно, не выглядят пошло.

Достаточно вспомнить серию псковских пейзажей, триптих «Пушкинская элегия», «Дворцовая площадь», «Солнце над Красной площадью» и многое другое.

Настойчивость и упорство, глубокие знания истории родного края, культурные традиции нашего народа, вера во всепобеждающую силу добра, мастерство, работа над совершенствованием которого, не прекращалась ни на минуту - это и есть, на мой взгляд, секрет успеха П.П.Оссовского.

Внесок уродженців Центральної України

у мистецьку ауру Москви ХХ – поч. ХХІ ст.

Шевченко Сергій Іванович, кандидат

історичних наук, доцент кафедри

всесвітньої історії Кіровоградського

державного педагогічного університету

імені Володимира Винниченка

На території, яка сьогодні входить до Кіровоградської області, у ХІХ – ХХ ст. народилася плеяда творчих особистостей, чий життєвий шлях пройшов через Москву, збагативши культурну ауру як столиці СРСР, радянської і незалежної Росії, так і загалом союзної держави та російської республіки і федерації. Один із тематичних напрямків нинішньої конференції «Петро Оссовський і його епоха» дає привід для першої, ескізної спроби окреслити елітарне коло талановитих московських центральноукраїнців, яке згодом може бути доповнене, уточнене.

Урізнобарвили образотворчу палітру міста на Москві-ріці майстри пензля, які з’явилися на світ у Дніпро-Бузькому межиріччі. Найтитулованіший із них, Петро Оссовський, народився 1925 р. у Малій Висці. Там сім’я мешкала до 1930 р., деякий час – у Зінов’євську (тепер – Кіровоград), Горькому, з 1936 р. – у Москві. Оссовський закінчив середню художню школу при МДХІ та державний художній інститут ім. В. Сурикова. Писав у СРСР, європейських та латиноамериканських державах. Його твори постійно експонувалися в столиці і республіках Союзу та за кордоном. Є одним із засновників «суворого стилю» у мистецтві. Працював першим секретарем правління Спілки художників СРСР. Став народним художником РРФСР, лауреатом Держпремії СРСР, народним художником СРСР, членом Російської академії мистецтв. Його твори зберігаються в Державній Третьяковській галереї, Державному Російському та інших музеях Федерації, закордонних колекціях. Сьогодні художник продовжує творити зразки високого мистецтва в сусідній незалежній державі. Підтримує зв’язки з рідною українською землею. З 2007 р. у Кіровоградському обласному художньому музеї діє картинна галерея П. Оссовського «Світ і Вітчизна». Один із найстарших художників, вихідців з краю – майбутніх москвичів Амшей Нюренберг народився 1887 р. у Єлисаветграді (сьогодні – Кіровоград), де перші фахові уроки отримав від художника Ф. Козачинського. Його картини експонувалися в Парижі. У радянські часи працював у «Вікнах РОСТА», був художнім рецензентом газети «Правда». Подарував біля 200 картин Кіровоградській картинній галереї. 1969 р. в Москві побачила світ його книга «Спогади, зустрічі, роздуми про мистецтво». Помер художник у столиці СРСР 1979 р. У вечірніх рисувальних класах при Єлисаветградському реальному училищі навчався уродженець міста Петро Покаржевський (1889 – 1968). Потім були Київське художнє училище, Петербурзька академія мистецтв (золота медаль). У 20-х рр. стає представником Московської живописної школи. З 1938 р. і до смерті виховував живописців у художньому інституті ім. В. Сурикова. Передав Кіровоградській картинній галереї більше 100 своїх творів. Художник-баталіст став заслуженим діячем мистецтв РРФСР. 1892 р. у Єлисаветграді народився ще один талановитий учень Ф. Козачинського Олександр Осмьоркін, випускник реального училища. У Москві мешкав з 1913 р. Через п’ять років почав викладати у ВХУТЕМАСі та ВХУТЕІНі, пройшовши шлях від асистента до професора. З 1932 р. працював у художньому інституті ім. В. Сурикова. Входив до художнього об’єднання «Бубновий валет», товариств «Московські живописці», «Крило». Створив цикл пейзажів Москви. 1948 р. був звинувачений у «формалізмі», відсторонений від педагогічної діяльності. Помер 1953 р., похований на Ваганьківському цвинтарі. Його портрети зберігають Третьяковська галерея, багато інших музеїв. 1994 р. в Кіровограді відкрито міський художньо-меморіальний музей О. Осмьоркіна. Виходець з Єлисаветграда Амінодав Каневський (1898 – 1976) закінчив Вищий художньо-технічний інститут у Москві, ілюстрував дитячі книжки, твори М. Гоголя, М. Салтикова-Щедріна, працював у журналі «Крокодил», став народним художником СРСР, дійсним членом Академії Мистецтв СРСР.

П. Оссовський доводиться внуком учневі М. Кропивницького, визначному українському театральному діячеві Д. Гайдамаці (цей псевдонім узяв із поеми Т. Шевченка, справжнє прізвище Вертепов), який, до речі, свого часу навчався у Московській сільгоспакадемії та українській актрисі Ю. Шостаківській. Актрисою була і їх донька, мама майбутнього художника Марія. До Москви пролягли шляхи театралів – земляків Петра Павловича. Уродженець (1849 р.) сусіднього Новомиргорода Іван Горєлов (Давидов) після Орла, Воронежа, Тамбова, Петербурга у званні народного артиста Республіки 1924 р. влаштовується до столичного Малого театру. Помер у Москві наступного року. Єлисаветградець Іван Ескузович (нар. 1883 р.) у радянську добу працював керуючим державними академічними театрами Москви та Ленінграда. 1930 р. вийшла його книга (перша в Росії) про техніку театральної сцени. На дев’ять років молодший його земляк Ігор Ніжний, отримавши театральну освіту і перший досвід в Україні, став керівником ряду московських театрів, у середині ХХ ст. працював заступником директора МХАТу. Його талант високо оцінював В. Немирович-Данченко. У класі Немировича-Данченка навчався племінник художника І. Похитонова, уродженець Єлисаветграда Олександр Фессінг (Загаров) (1877 – 1944), після чого вісім років виступав на сцені Московського художнього театру. Потім очолював театр у Херсоні, повернувся до Москви, працював у Санкт-Петербурзі. Керував українськими театрами у Києві, Львові, Ужгороді, Харкові, Ленінграді. Перейшов на російську сцену (Москва, Хабаровськ, Владивосток, Ковров). Став залуженим діячем мистецтв Радянської Росії.

П. Оссовський згадує, що його батько Павло в молодості грав на скрипці, пізніше – музикував вдома після роботи, інколи, виконуючи власні твори. Линули над московськими пагорбами звуки високих мелодій центральноукраїнців – композиторів, музикантів, співаків. Неподалік рідної П. Оссовському Малої Виски у Миролюбівці (за іншими даними – в Єлисаветграді) на світ з’явилася (1878 р.) арфістка, народна артистка СРСР, солістка оркестру Великого театру СРСР, професор Київської та Московської консерваторій, автор п’єс і обробок для арфи Ксенія Ерделі. Напевне, найвідомішим єлисаветградським москвичем-музикантом став піаніст Генріх Нейгауз (1888 – 1964), народний артист РРФСР, доктор мистецтвознавства, професор Московської консерваторії, учитель С. Ріхтера, Е. Гілельса. У рідному місті його ім’я присвоєно музичній школі № 1, де діє музей. Із Єлисаветграда вийшов і майбутній випускник Московського університету, заслужений діяч мистецтв РРФСР, музикант і музикознавець Георгій Поляновський (1894 – 1984). Із своїм хором швейників він виступав на похоронах Леніна 1924 р. Уродженець Гайворона (1954 р.), випускник Кіровоградського музичного училища, Миколаївського музично-педагогічного інституту та Саратовської консерваторії Ігор Крутой працював у ВІА “Голубі гітари”, очолив концертно-продюсерську фірму АРС. Автор багатьох пісень, музики до кінофільмів. Став народним артистом Росії. Єлисаветградець Василь Лубенцов (1886 – 1975) працював солістом Одеського, Київського та Великого (1923 – 1951) театрів. Головними партіями співака (бас) були: Виборний («Наталка Полтавка»), Хованський («Хованщина»), Кончак («Князь Ігор»). Удостоєний звання народного артиста РРФСР. 1905 р. в Олександрівці народилася співачка Броніслава Златогорова. Після початкової музичної освіти в Єлисаветграді навчалася в Одеській та Київській консерваторіях, виступала в Харківському оперному театрі. Була солісткою Великого театру СРСР в 1919 – 1953 рр. Стала народною артисткою РРФСР.

Робили і продовжують робити центральноукраїнці свій внесок у Москві в розвиток одного з наймолодших видів мистецтва – кінематографа. Уродженець Єлисаветграда Олександр Розумний (1891 – 1972) став кінорежисером і оператором. Був відповідальним керівником зйомок документального фільму «Похорони Леніна». Зняв художній фільм «Тимур та його команда» за сценарієм А. Гайдара. Водночас мав фах художника (закінчив вечірні рисувальні в Єлисаветграді та Одеське художнє училище). Виконав портрет згаданого І. Ніжного, який зберігається в Кіровоградському обласному художньому музеї. Став заслуженим діячем мистецтв РРФСР. Нещодавно відзначив своє 85-річчя виходець із Бобринця режисер і оператор кіно Петро Тодоровський (1925 р.н.). В активі народного артиста Російської Федерації – фільми «Весна на Зарічній вулиці», «Два Федори», «Спрага», «Кохана жінка механіка Гаврилова», «По головній вулиці – з оркестром», «Інтердівчинка”, «Військово-польовий роман», «Анкор, ще анкор» (останні п’ять та ряд інших – на «Мосфільмі») та ін. Писав музику до своїх картин (зокрема, пісня «Ріо-ріта» з «Військово-польового роману»). Створив сценарій серіалу «Курсанти». Всесоюзний держінститут кінематографії закінчив виходець із Златополя (тепер – у складі Новгорода) Яків Базелян (1925 – 1990). Був асистентом кінорежисера на «Мосфільмі», режисером у Києві, Ялті, на студії ім. М. Горького. Операторами кіно працювали в Москві уродженці Єлисаветграда Григорій (1874 – 1975) та Олександр (1898 – 1974) Лемберги. Московський кінорежисер Георгій Ніколаєнко народився в Кіровограді 1946 р., танцював у дитинстві в ансамблі «Ятрань», навчався в Київському театральному інституті ім. І. Карпенка-Карого, на Вищих режисерських курсах ВДІК. Серед найвідоміших його праць – «Досьє людини у чорному «Мерседесі», «Далекобійники», «Кодекс честі», «Колір нації», «Казино». Знімається у фільмах, пише пісні (в т. ч. до «Далекобійників»), вірші, казки. 2004 р. приїжджав до Кіровограда із творчим звітом. У московських обласному педінституті, театральному училищі ім. Б. Щукіна навчався уродженець Зінов’євська Юліан Панич (1931 р. н.). Він знявся у десятках фільмів, у т. ч. в “Педагогічній поемі”. Мешкав у Ізраїлі, Німеччині, Франції, часто відвідує Москву. 1994 р. приїздив до Кіровограда. Режисер комедійних, дитячих, детективних фільмів («І знову Аніскін», «Як ми шукали Тишка» та ін.). Віталій Іванов народився 1941 р. у Знам’янці. Актором і режисером працював виходець із Помічної Микола Гейко (1950 – 2009) , фільми – «Утоли мои печали», «Большая вода» та ін.).

До Москви проліг творчий шлях уродженки с. Василівки Новомиргородського району Валентини Владимирової (1927 р. н.). Після закінчення ВДІКу вона працювала у Театрі студії кіноактора. Знялася у багатьох фільмах, у т. ч. «Білий Бім Чорне Вухо», «Угрюм-ріка». Удостоєна звання заслуженої артистки РРФСР. 1972 р. у столиці СРСР вийшла книга М. Павлової про цю актрису союзного та радянського українського кіно. Один з найпопулярніших сьогодні акторів Росії Юрій Батурин народився 1972 р. у с. Ставидлах Олександрівського району. Він, зокрема, знявся у фільмах «Єфросинія», «Знахар», «Морозов», «Шлюбна каблучка», «Адвокат» та ін. (Його рідний брат Єгор, до речі, був студентом автора цієї статті.) Автором п’єс «Змова путтів» та «Список благодіянь», екранізованого роману-казки «Три товстуни» став виходець із Єлисаветграда Юрій Олеша (1899 – 1960). 1936 р. за мотивами роману москвича «Заздрість» та за його сценарієм в УРСР зняли фільм «Суворий юнак», заборонений цензурою.

У ХХ ст. культурну ауру Білокам’яної творили майстри красного слова, зокрема вихідці з межиріччя Інгулу, Сугоклеї, Біанки А. Тарковський та Ю. Олеша. Сьогодні важко уявити столицю Росії, саму сусідню державу без космонавта Ю. Маленченка, композитора І. Крутого, художника П. Оссовського, інших уродженців Центральної України. Потрапивши до Москви в часи Радянського Союзу, вони сьогодні роблять вагомий внесок у розвиток Федерації, являються зв’язковими двох сусідніх незалежних рівноправних східнослов’янських народів.

Пейзаж, как «икона-фреска» в творчестве Петра Оссовского.

Живописная поэма «Облака Псковского озера»

Оссовская В.Л. – хранитель фондов исторического отдела Государственного историко – архитектурного и природно – ландшафтного музея - заповедника «Изборск» , искусствовед, куратор творческих проэктов,специалист в области живописи

«Родись я в другое время, стал бы наверняка храмы расписывать»

Пётр Оссовский

(из воспоминаний художника)

Творческая жизнь Петра Павловича тесно связана с древней Псковской землей. Более сорока лет назад, в 1967 году, он впервые попал на Псковщину и до сих пор беззаветно верен этой Земле. Здесь он нашёл свою духовную Родину, свою Россию. Здесь рождались картины, портреты, пейзажи, большинство из которых находятся в ведущих музеях России и за рубежом. Псковские пейзажи заняли достойное место в творчестве художника. Сам Петр Оссовский называет их «иконами» или «фресками», вкладывая в эти понятия господство образа природы над механическим копированием натуры. Не один десяток лет художник провёл на маленьких Талабских островах, находящихся в самом центре Псковского озера. Исторические события, имевшие место на Псковской земле – кровавое ледовое побоище, пожары и беды суровых северных земель, радости и горести простых людей – волновали душу художника. Он изображает природу, как три божественные тверди – небесную, земную и водную, которые по-библейски значительны и символичны. Облака - небесные ангелы, посланцы небес и свет, пробивающийся сквозь них – взгляд Бога на многострадальную и грешную землю.

Небо, вода и земля, окружавшие художника, вдохновили его на создание серии живописных полотен «Облака Псковского озера», первый вариант которой был закончен в 1989 году. Каждый пейзаж заключал в себе определенное состояние природы: берега озера, чёрные смолёные лодки, часовня с покосившимся крестом, древние валуны, драгоценным ожерельем разбросанные на золотистом озерном песке и над всем этим господствует небо с вечно изменяющимися очертаниями облаков. Грозовые тучи, неподвижно зависшие над водой, лёгкие причудливые белые облачка, танцующие в ясной голубизне неба…словом, как говорит сам художник в своих воспоминаниях «…извечная красота природы так сильно действовала на меня, что я не смог преодолеть её очарования». Первый вариант серии «Облака Псковского озера» вскоре после создания оказался в собрании Екатеринбургской картинной галереи.

Прошли годы, но художника не оставляло чувство не завершённости этого цикла. События, произошедшие в стране за это время, резкие перемены в жизни людей – всё это наполняло идею новым смыслом. В своих записных книжках в 1998 году, мастер пишет: «Отдаление во времени имеет огромное значение. Картины, повёрнутые к стене, пишутся сами собой, так говорят художники. Екатеринбургские пейзажи, все эти долгие годы представлялись мне живописным калейдоскопом красивых природных явлений, повествовательно-бытовых, сиюминутных новелл… В новых пейзажах должны доминировать чувства людей, попавших в великий круговорот перевернутой жизни…» Оказавшись в отдалении от воздействия неповторимых красот природы, художнику необходимо было определить смысловое и живописное решение полотен для воплощения сложной задачи, которую он поставил перед собой…

На юбилейной выставке Петра Оссовского, прошедшей в 2005 году в залах Российской Академии Художеств перед зрителем предстал новый, законченный вариант серии, получивший название «Живописная поэма «Облака Псковского озера»». На этих полотнах художник стремится преодолеть сиюминутную изменчивость, свойственную живой природе и находит в ней обобщённые состояния. Всё канет в Лету и лишь эта земля, это небо и воды будут всегда. Интересно композиционное расположение картин на стене, по принципу иконостаса. Левая и правая части полиптиха уравновешивают композицию, центром которой является образ Богоматери – «Небесное знамение». Богоматерь Знаменье – спасительница России, возвышается среди пейзажных полотен, как символ нашего не спокойного и разорванного времени, как символ возрождения России. Органичной частью полиптиха является полотно, представляющее собой авторский текст, который и есть толкование смысла всей «Живописной поэмы»:

«Гонимые ветром, накрывающие своим покровом вековые валуны, разбитые и покинутые людские судьбы- лодки, облака: представлялись мне живописной поэмой, выражающей всю непредсказуемость человеческого бытия в конце противоречивого и кровавого тысячелетия».

Взаимосвязь зрительного и словесного образа

в творчестве Петра Оссовского

Татьяна Храпова, ведущий хранитель фондов

Кировоградского областного художественного музея

В октябре (14) 1998 года Петр Оссовский в своей тетради сделал такую запись: «Художник рождается дважды: один раз для того, чтобы создать произведение искусства, другой, после того, как им созданное оценит и поставит в хранилище истории время». И яркое тому доказательство – создание и открытие галереи работ художника, художника, который пришел в искусство в середине 50-ых годов XX века и был свидетелем многих исторических событий, менявших не только жизнь отдельных людей, но и судьбы целых государств. И все эти события оставили глубокий след в его творчестве.

И в экспозиции, которая размещена в здании областного художественного музея перед зрителями, да собственно как и перед читателями его записок, проходит большая галерея лиц и все они ярко индивидуальны. Скрупулезное описание внешности, манер, привычек, рассказ о прошлом и настоящем, сопутствуют почти каждому художественному образу. Он умеет найти какие-то неуловимые, индивидуальные черты каждого из своих героев, благодаря чему они предстают перед читателем и зрителем и надолго остаются в памяти. И в этом можно убедиться, сопоставляя образ зримый и образ словесный.

Его книги, как говорил Петр Павлович, - это раздумья, сомнения, страсти человеческие, описание создания картин, а также воспоминания о замечательных людях, о тех, с кем довелось встретиться на нашей планете Земля.

В литературном облике П. Оссовского одна примечательная особенность: во время своих путешествий, он не только наблюдал, но и осмысливал жизнь. Это было не бездумное описание того, что попадалось на глаза, а стремление отдать себе отчет о правильных путях и назначении художественного творчества, это умение увидеть сильные и самобытные характеры, природный ум и чистую совесть честных тружеников полных достоинства и нравственных убеждений.

В дневниках он неоднократно писал, что его интересует Земля и люди, глубокие пласты народной жизни, коренные основы бытия. Всем этим наполнены и его картины и путевые заметки. Его влекут и проза и живопись. «Слово для живописца – это краски, которыми надо писать мысли», - писал П. П. Оссовский. И если говорить о многолетнем труде Петра Павловича – записные книжки художника, то это – очерченные словами впечатления о случайных и ожидаемых встречах с замечательными людьми и просто с теми, кто рассказывал ему ту или иную историю чужой или своей жизни, о поездках по миру и стране, это мысли о жизни, искусстве, о поведении, поступках, нравах и обычаях людей и народов.

В них то, что при помощи пера и бумаги остается в человеческой памяти, то, что не может быть зарисовано или написано красками. Речь, манера разговора, поведение, окружающая природа и быт – всё это служило материалом изображения характера конкретных людей. Быт интересовал его не сам по себе, а как путь к тайному тайных, к глубоко запрятанной сущности человеческих отношений, загадочно и остро раскрывавшихся в годы исторического перелома.

Его картины – это своеобразный язык живописи, часто напоминающий стенные росписи и фрески. Портрет и пейзаж – наиболее свойственный ему путь познания, трактовки и толкования происходящего.

Ю. Пименов, народный художник СССР писал, что П. Оссовский обладает высоким профессионализмом, умеет делать крепкое произведение, начиная с этюда и кончая композицией. В творчестве он лаконичен, старается казаться суровым, не очень-то позволяя себе лирические интонации.

Как человек и художник, П. Оссовский – самобытнейший, глубокий, много всего передумавший и много всего повидавший, сумевший отойти от правды сиюминутной, поразившей и давшей толчок творчеству, к правде вечной, основанной на тысячи правд, виденных и пережитых. Поэтому и характеры созданных им образов становятся более емкими, выразительными, а весь жизненный материал картины более обобщенно осмысленным, так устанавливалась и связь картины с конкретной дневниковой записью.

Более пятнадцати лет, начиная с 1966 года, связывают Оссовского с Псковщиной. В 1989 году Петр Павлович заканчивает работу над первым вариантом живописной поэмы «Облака Псковского озера», состоящую из шести полотен. Каждый пейзаж заключает в себе определенное состояние природы. На них изображены берега озера, лодки, одинокая часовня с покосившимся крестом, древние валуны, разбросанные на светлом озерном песке. Прошли годы, и Оссовский снова возвращается к этой работе. Он пишет, что оказавшись в отдалении от непосредственного воздействия красоты природы, он должен был определить смысловое и живописное решение полотен. И новое решение определяет главным не гамму красот и явлений природы, а гамму человеческих чувств и настроений, которое выражает небо и облака, несущие главную эмоциональную нагрузку. «Этот живописный труд – результат тридцатилетних бесконечных раздумий, ограненных неяркой красотой и силой северной природы, увиденных мною на одном из небольших Талабских островов Псковского озера».

В художественном облике П. Оссовского – есть одна весьма примечательная черта. Написав работу, он часто продолжает ее неутомимо совершенствовать. Вот почему его произведения имеют множество повторений. Таким образом, в его творчестве открылось многообразие его художественных возможностей.

П. Оссовский писал, что ему всегда хорошо среди простых людей, которые хлебнули в жизни всякого: хорошего и плохого. «Их ученость – это жизненный опыт и народная мудрость. Мне с ними всегда хорошо и научиться у них можно многому».

Пребывая на о. Залита в августе 1991 года, Петр Павлович записал историю жизни простой женщины-рыбачки Евдокии Дмитриевны Трашановой, родившейся в 1909 году на о. Залита и прожившей там всю жизнь; ее рассказ об острове и о людях. И Оссовский пишет портрет бабы Дуни. Вот запись 14 августа 1991 года: «Она родилась в 1909 году, и когда случилась революция, ей было 8 лет. И она помнит остров, называвшийся тогда Талабским. Хоть недолго, но прожила баба Дуня в хорошее время. Потом пошли трудные времена. Когда ей стукнуло 34 года, началась война с немцами. Муж ее, Николай Трашанов, был ранен в финскую и не вернулся с Отечественной. Отец умер рано, до революции. Дома на острове немцы сожгли, а людей на лодках переправили на эстонский берег. Как только появилась возможность, тяга к родному очагу пересилила всё. Вернулась она с матерью на пепелище. Со временем построились, выросли дети. У бабы Дуни их было трое: Николай, утонувший в озере, Зинаида и Вера. Приехав на остров в 1968 году я застал Евдокию Дмитриевну еще сильной и деятельной. Было ей в ту пору 59 лет, и стала она бесценной помощницей в моей работе. Она относилась ко мне и моей профессии с огромным вниманием и уважением. Тетя Дуня стала моей Талабской матерью. Она была необыкновенной женщиной, от которой исходила удивительная человеческая доброта».

Доводя будничное до значения символа, Оссовский пишет о Псковской земле и ее людях, у которых страдания и душевные переживания глубоко скрыты в душе, потому-то они так суровы и возвышенны.

Прототипы многих его картин – конкретные люди. Так, Николай Алексеевич Гурьянов – прототип картины «Подвижник». Вот так написал о нем Оссовский: «В черной, выгоревшей от солнца рясе, с большим крестом на груди, седой как лунь, Николай Алексеевич Гурьянов, отец Николай, много лет несет свой крест, посвятив жизнь служению Богу». Ю. Пименов отмечал: «Я не знаком с героями его полотен, я их никогда не видел, но у меня такое чувство, что я знаю их давно. Это значит, что портрет стал типичным, собирательным образом, и это очень убедительно».

Творческая жизнь П. Оссовского сложилась так, что в 1961 году он выезжал с Виктором Ивановым на Кубу и в Мексику. Эта поездка заняла особое место в жизни художника. Настороженный облик Гаваны, мужественность людей, Кубинские гвардейцы с автоматами, крестьяне, рабочие увидены и запечатлены в беглых карандашных набросках, наполненных живым чувством, взволновавшим художника. Появляются и его своеобразные картины – очерки о Гаване: «Утро в Гаване», «Гавана (61г.)», «Гавана. Полдень» - этому полотну свойственен публицистический драматизм. В этом этюде-картине полно и определенно выражены документальная насыщенность и полноты восприятия. Цвет в этом цикле его картин становится средством композиционного настроения, организующим началом художественного образа. Мысли художника выражены с предельной, почти публицистической обнаженностью.

После возвращения на Родину, Оссовский пишет портрет Эрнесто Че Гевары. «Молодой, красивый человек. С лицом Иисуса Христа, с одухотворенной и правдивой душой. Когда мы его рисовали, и видели красивого человека, мы не знали, что он находится на переломном этапе жизни. Впоследствии Че Гевара уходит с поста министра промышленности, уходит в горы Боливии, чтобы поднимать крестьян на борьбу». Об этом Оссовский узнал позже, спустя несколько лет. И тогда ему стало понятно его беспокойство, которое Че Гевара не мог скрыть от рисующих его художников. Уже после смерти Че Гевары, П. Оссовский писал, для него окончательно раскрылся этот замечательный человек, горячее сердце которого билось ради подлинных идеалов человечества. Остался его образ, полный притягательной силы, как - будто бы ты прикоснулся к человеку – эталону честности и порядочности, к человеку высоких идеалов, окрашенных романтической борьбой. И снова П. Оссовский повторяет: «Красивый человек, похожий на Иисуса Христа».

Путешествие по Чехословакии открыло перед художником редкий по красоте край. Дневниковая запись о Гане Плшковой – это удивительно пластично выписанный портрет. Почти рисунок в прозе.

«На этот раз объектом моего внимания стал конный завод, расположенный недалеко от городка на реке Лабе, где я увидел молодую наездницу с лицом, похожим на женские персонажи картин Рубенса. Белая, до синевы в тенях, кожа лица, с сильным румянцем и бледно-красной шапочкой на голове, покрывающей рыжие волосы» - таков портрет Ганы Плшковой, который был неоднократно написан после пребывания в стране романтических замков, многочисленных средневековых городов и рыбников.

Словакия возникает на холстах Оссовского во всем многообразии. Свою работу он начинал с рисования скульптуры чешского и словацкого средневековья, так как это открывало путь к изучению чешского и словацкого типа лица. Оссовский пишет, что через некоторое время на улицах городов он стал встречать мадонн, крестьян, пастухов, словно сошедших с алтарей и стен соборов или покинувших залы музеев. «На задумчивых лицах средневековых мадонн, таинственно улыбающихся, отразились красота творений безвестных мастеров, создавших чудесные, сказочные образы. Гордая статность мадонн, излучающих многоцветье природы и человеческую радость жизни и есть сама Словакия – страна высоких синих и зеленых долин, пламенеющих огнём алых маков, край рек и раздольных лугов, земля вечного пения птиц в нежно-голубом просторе неба, как огромная чаша, опрокинутая над ней добрым ангелом- хранителем.

После пребывания в Болгарии, П. Оссовский пишет болгарские впечатления: «Снова, как всегда работал на славянских землях, я был вовлечен в ритм жизни, как-будто неведомая властная сила… заставила меня стать неотъемлемой частью могучего дыхания жизни людской и природы… Я вижу Болгарию и ее землю с золотисто-бурым отливом, слившуюся воедино с могучей силой и скрытой напряженностью земных глыб, навечно застывших в силуэтах гор, с негромким рокотом и плавностью течения рек и глубокой синевой вечного юного неба».

В жизни каждого человека есть особые события, воспоминания, которые остаются в памяти навсегда. Поэтому, не случайно в творчестве П. Оссовского появляются работы: «Степная Эллада», «Родина», «Поля Малой Виски». В них он отобразил красоту земле, где родился и куда неоднократно приезжал. «С каждым годом прожитой жизни во мне росла крепкая незримая духовная нить, связывающая меня с ласковым и безмятежным детством. В памяти возникает широкая украинская степь, напоенная пряными запахами душистых трав и золотых хлебных нив; приходит ощущение огромного пространства древней земли, окутанной былинным ореолом исторических битв и сражений» - так он напишет в своем «Посвящении».

Каждый художник – это целый мир. Войти в этот мир, ощутить его многогранность – значит приблизить себя к познанию бесконечного разнообразия жизни, поставить себя в какую-то более высокую ступень духовного, эстетического развития, и в художественном и в литературном наследии – история и душа народа. Вот почему оно – неиссякаемый источник, источник духовного и эмоционального обогащения.

«Світ і Вітчизна» очима Петра Оссовського

Анатолій Кімнатний, завідуючий відділом

Кіровоградського обласного художнього музею –

картинної галереї Петра Оссовського

«Світ і Вітчизна»

18 травня 2007 року у Міжнародний день музеїв та в день народження Петра Оссовського відбулося відкриття відділу Кіровоградського обласного художнього музею – картинної галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна», яка стала гордістю музейної експозиції. І не лише тому, що в ній представлені одні з провідних живописних циклів видатного художника-земляка. А й тому, що галерея являє собою цілісний витвір мистецтва, оскільки все в ній створено за проектом самого автора.

За визначенням самого Петра Павловича, він – в першу чергу російський художник. Петро Оссовський – яскравий представник російського реалістичного мистецтва. За словами майстра його реалізм – це образний реалізм. Узагальнення художнього образу, відмова від другорядних, неважливих деталей, лежить в основі всієї творчості Петра Павловича. В своїх полотнах художник створює узагальнюючий образ людей та природи. Узагальнення стосується і малюнку, і кольору.

Петро Павлович є неперевершеним майстром композиції, адже саме вона є наріжним каменем його творчості. Ще одна важлива риса творчості художника – створення картин серіями, що свідчить про глибину розкриття певної теми. Картини народжувалися не поодинці. Художник вже в ескізі бачив, як полотна будуть розташовані в експозиції, яке смислове навантаження відводиться кожному з них та яке враження вони в комплексі будуть справляти на глядача. Глибина задуму – в основі кожного полотна митця, а ідея – головна рушійна сила його творчості.

Образний реалізм Петра Оссовського не з’явився сам по собі, а є результатом розвитку традицій російського реалістичного мистецтва. Він не схожий на реалізм XVIII-XIX ст., на сучасний фото реалізм, він навіть не вписується в рамки соцреалізму, в яких змушені були творити більшість сучасників Оссовського. Реалізм Петра Оссовського, що знайшов своє вираження в суворому стилі, якнайкраще розкриває «суворий» образ свого часу. Не випадково одна з персональних виставок Оссовського, що проходила у 2006 році в Російському музеї в Санкт-Петербурзі, отримала назву «Моє ХХ століття».

Час, який стрімко несеться вперед, не залишає людині можливості заглиблюватись у деталі, яких так багато в картинах старих майстрів. Зміни життя є глобальними. Людина виглядає маленькою та незначущою у порівнянні з величчю сучасних багатоповерхівок, міццю техніки. Технічний прогрес породжує нову «сувору» естетику. Чи не тому так виразно та переконливо відображено людей праці в картинах «Бетонщиця» (1965), «Бригадир» (1965), «Бульдозеристи» (1965), «Будівники Байкальського тунелю БАМу» (1980) та ін.

Проте «суворий стиль» – не лише спосіб відображення часу, в який випало жити митцю. Це засіб загострення уваги глядача на головній ідеї картини, спосіб постановки глобальних, загальнолюдських проблем. Не менш переконливими в даному контексті є картини «Дорога до храму» (1997), «Білі храми Пскова» (1987), «Набат» (2007), «Інокиня» (2000) та ін.

Тема духовності – одна з провідних в творчості Оссовського. Суворий стиль в роботах даної тематики набуває іншої якості. За допомогою узагальнення він стилістично наближає зображення до ікони.

Ідея національного різноманіття та національної єдності якнайкраще виражена в експозиції картинної галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна», що була відкрита 18 травня 2007 року.

Творче життя Оссовського склалося таким чином, що протягом багатьох років він мав можливість відвідати багато країн світу. І в кожній країні він малював.

Галерея є органічним світом, створеним самим художником. Тут все продумано до дрібниць. Стіни пофарбовано в колір слонової кістки. Система освітлення побудована таким чином, що світло ліхтарів направлене не на полотна безпосередньо, воно віддзеркалене від білої стелі. Навіть анотації, текст яких написаний самим П. Оссовським, за кольоровою гаммою відповідає загальному оформленню галереї. В цих текстах автор не менш виразно, ніж за допомогою фарб, яскраво та лаконічно висловив свої враження від перебування в тій чи іншій країні.

За задумом автора серії картин «Чехія», «Словаччина», «Болгарія», «Польща», «Куба», «Мексика» символізують собою Світ. Вітчизну уособлюють серії картин, присвячені Україні та Росії. Адже на Україні художник народився, а в Росії прожив майже все життя.

Експозиція галереї, що будувалась за ескізами художника, складається з трьох невеликих залів. У першому представлені серії картин «Чехія», «Словаччина» та «Болгарія». Серії «Чехія» та «Словаччина» розташовані в одному експозиційному комплексі, що символізує спільну історію цих країн. Серія «Болгарія» - найбільша в галереї. Це свідчення особливої любові, яку відчуває художник до цієї країни. До цієї серії входить триптих «Пам’яті героїв Шипки» (1984). Цей триптих Оссовський присвятив своєму діду, солдату російської армії Владиславу Івановичу Оссовському, який народився у 1846 році на Україні, воював на російсько-турецькій війні 1877-1878 років, а після її закінчення залишився жити в Малій Висці, де і з’явився на світ у 1925 році Петро Павлович Оссовський.

В кожній серії картин художник відображає особливості природи та людей з великою мірою узагальнення та влучною точністю, відображаючи характерні особливості національного колориту. В його картинах – чеський рибалка не просто портрет конкретної людини, він уособлює характерні риси представника чеської нації. Це стосується і інших портретів автора.

Кольорова гама полотен – не просто відображення настрою художника. Це результат уважних спостережень.

Ось як сам автор пише про свою працю:

«Кожна слов’янська країна має свій характер, як по кольору, так і по формі, і спирається на традиції в народному мистецтві. Там, де народ виразив себе, те, що пройшло випробування часом і залишилось як духовне надбання, визначає його неповторні особливості. Народна душа – це тонкий і чуттєвий інструмент, чудово розуміючий, які можливості дає багатюща природна скарбниця. Невідомі майстри, захоплюючись та надихаючись природою, створювали шедеври краси і сформували смак народу. Культура краси в минулому була дуже висока і уособлювала прекрасне єднання людини і оточуючої дійсності. Якщо в Словаччині її народні кольори будуються на цегляно-червоних, білих і золотих кольорах в поєднанні з тепло-зеленими, в Чехії – більш холодні, трохи суворі, похмурі темно-червоні, у поєднанні з синє-сіро-зеленими кольорами, при обов’язковій присутності жовтого, то в Болгарії переважають, звичайно, кольори коричневі з найрізноманітнішими відтінками. Тут дуже велика різноманітність цих відтінків, від охристо-золотих, до темно-коричневих у поєднанні з глибоким синім. Обличчя слов’ян - болгар, смугляві і гарні по малюнку, зовсім інші, ніж у Чехії і Словаччині. Білу, до сині, шкіру обличчя тут не побачиш. Південне сонце робить свою справу. Взагалі, для болгар характерний смак до теплих фарб – густих і сильних».

У другому залі представлені серії картин «Україна», «Польща» та «Сказання про Байкал». За задумом автора серії картин, присвячені Росії та Україні розташовані одна навпроти іншої, що об’єднує дві батьківщини художника. Серія «Польща» також не випадково представлена саме в цьому центральному залі, адже поїздка саме до цієї країни спонукала Оссовського, що має польське коріння, до вивчення свого родоводу.

У третьому залі, що отримав назву «Латиноамериканський», представлені серії картин «Куба» та «Мексика» – дві яскраві сторінки у творчій біографії Оссовського.

В рамках вищезазначених серій також виділяється серія «Слов’янські портрети». Про працю художника неможливо сказати більш точно, ніж висловився сам Оссовський:

«Так, відкриваючи характерні барви Болгарії, Чехії і Словаччини, вивчаючи тип, який складався століттями і жіночих, і чоловічих облич, в малюнках і етюдах з натури, копіюючи середньовічні скульптури, я поступово осягав колорит і неповторну красу кожної слов’янської країни…

Це лише спроба відбити характерні особливості пейзажу слов’янських земель і представників народів цих країн, гідних дійсно королівського зображення».

Варто відзначити, що окрім галереї у Кіровограді в 2007 році також були відкриті галереї творів художника в Пскові та в Пушкіногор’ї. Проте саме галерея «Світ і Вітчизна», за свідченням самого автора, є найкращою і за тематикою представлених картин, і за рівнем технічного оснащення.

К истории приобретения работ П.П. Оссовского

Киевским музеем русского искусства

Вакуленко Ю.Е., генеральный директор

Киевского Национального музея русского искусства

История поступления произведений Петра Павловича Оссовского в Киевский музей русского искусства вполне характерна для времени, когда формирование музейных коллекций еще было делом государственным: семь живописных работ и два рисунка были закуплены в 1987 году через Закупочную комиссию Министерства культуры УССР непосредственно у художника. Отбирать работы для закупки ездила заместитель директора по научной работе Е.И.Ладыженская, ею же в дальнейшем был собран материал для научной картотеки.

Для уточнения данных о закупленных работах художника попросили выслать информацию о публикациях и экспонировании на выставках картин «Деревня Малатина», «Синий дом», «Изборск», эскизов к триптиху «Озаренные светом Победы» и эскиза к картине «Рыбаки Псковского озера». Присланный художником ответ, хранящийся в научном архиве музея, невзирая на краткость изложения, подкупает уважительным тоном и стремлением к точности, корректностью: «Прошу простить за почерк. Разбил указательный палец правой руки и писать очень трудно… ». Далее художник уточняет данные о картинах, ссылаясь на объективные трудности: к картине «Рыбаки Псковского озера», хранящейся в Государственной Третьяковской галерее, было выполнено свыше тридцати эскизов, включая и закупленный для Киевского музея русского искусства. Конечно уточнить, где именно, какой и когда эскиз выставлялся, по прошествии времени автору было сложно.

Большинство живописных работ и рисунки П.П. Оссовского в собрании Киевского музея русского искусства тематически связаны с Псковской землей:

1. Затопленные лодки (На земле Древнего Пскова). 1973. Бумага, карандаш

2. Святогорский монастырь. 1980. Бумага, ит. карандаш

3. Деревня Малатина. 1975. Картон, масло

4. Синий дом. 1981. Картон, масло

5. Изборск. 1985. Картон, масло

6. Рыбаки Псковского озера. Эскиз картины того же названия. 1972.

Картон, масло

Исключение составляют эскизы к триптиху «Озаренные светом Победы», который находится в Рязанском областном художественном музее. Эскизы к центральной и боковым частям этого триптиха: «Золотой Кремлевский холм», «Дмитрий Донской на Куликовом поле» и «Победный май» до поступления в наш музей выставлялись неоднократно, в том числе в 1985 году – на персональной выставке художника в Москве.

Все поступившие работы заняли достойное место в коллекции музея и активно экспонируются на тематических выставках.

Коллекция художественных произведений

П.П. Оссовского в собрании Киевского Национального музея русского искусства

Гага Светлана Владимировна, младший

научный сотрудник Центра научной

реставрации и экспертизы Национального

Киево-Печерского историко-культурного заповедника, аспирант Национальной академии

руководящих кадров культуры и искусств

Собрание Киевского национального музей русского искусства, одного из ведущих музеев нашей страны, справедливо считается самым значительным и интересным в Украине. Музей хранит известные произведения великих деятелей русской, украинской и мировой культуры – это произведения живописи, графики, скульптуры и декоративно-прикладного искусства. Немаловажное место в этой коллекции занимают живописные работы Петра Павловича Оссовского – одного из основателей «сурового стиля» 60-х годов ХХ ст., признанного мастера живописи, художника с глубоким смыслом и нравственной чистотой. Собрание его произведений в фондах музея насчитывает 7 работ, которые относятся к 1970-1980 гг.

1. «Рыбаки Псковского озера», 1972 г. (Инв. № Ж-1779), является эскизом картины «Рыбаки Псковского озера», хранящейся в Государственной Третьяковской Галерее. Основа: картон. Техника исполнения: масло. Размер произведения – 101,8х150,8 см. Произведение подписано. Справа внизу – авторская подпись и дата: П.Оссов 72. В фонды музея произведение поступило в 1987 г. через Государственную закупочную комиссию Министерства культуры УССР, приобретено у автора.

Произведение экспонировалась на выставках: П.Оссовский. 1985, М., Союз художников (с. 13); К., КМРИ; «Живопись народов СССР». 1991, К., КМРИ; «Избранное искусство 60х-70-х годов ХХ века», к 70-летию музея. 1992, К., КМРИ.

2. «Деревня малатина» написана в 1975 г. (Инв. № Ж-1765). Основа: картон. Техника исполнения: масло. Размер произведения - 59х82,5 см. Произведение подписано. Слева внизу подпись и дата: P.Ossovsky, 1975. Приобретено у автора в 1987 г. через Государственную закупочную комиссию Министерства культуры УССР.

Произведение экспонировалась на выставках: П.Оссовский. 1975, Прага; «Чешские и словацкие мотивы». 1978, М. П.Оссовский. 1985, М., Союз художников (с. 14); К., КМРИ; передвижная – советской живописи. 1988, Ивано-Франковск, Коломыя; «Изобразительное искусство 60х-7х годов ХХ века», к 70-летию музея. 1992, К., КМРИ; «Русский и советский пейзаж из собрания КМРИ». 1993, Ялта, Ливадийский выставочный комплекс; 1994, Черкассы.

3. «Дмитрий Донской на Куликовом поле», 1980 г. - эскиз левой части триптиха «Озаренные светом победы» (Инв. № Ж-1611), размер произведения - 108х56 см. Основа: картон. Смешанная техника исполнения: масло. Произведение подписано. Слева в низу на лицевой стороне читаемая надпись и дата: П.Осс 80. В 1982 году поступило из Всесоюзного производственно-художественного объединения им. Е.Вучетича Министерства культуры СССР.

4. «Победный май» написано в 1980 году. Эскиз правой части триптиха «Озаренные светом победы» (Инв. № Ж–1612). Основа: картон. Техника исполнения: масло. Размер произведения - 108х56 см. Произведение подписано. Справа внизу на лицевой стороне читаемая подпись и дата: П.Осс 80. Происхождение: поступило в 1982 г. в из Всесоюзного производственно-художественного комбината им. Е.В.Вучетича Министерства культуры СССР.

Два вышеупомянутых произведения принимали участие в таких выставках: посвященная 60-летию образования СССР. 1982, К., КМРИ; посвященная 40-летию Победы. 1985, К., КМРИ; П.Оссовский. 1985, М., Союз художников (с. 46); К., КМРИ; произведений из собрания КМРИ и частных коллекций киевлян, посвященная 70-летию Великого Октября. 1987, К., КМРИ; посвященная 50-летию Победы. 1995, К., КМРИ.

5. «Синий дом», произведение написано в 1981 году (Инв. № Ж-1764). Основа: картон. Техника исполнения: масло. Размер произведения – 77,5х77,5 см. Произведение подписано. Справа внизу на лицевой стороне подпись и дата: П.Оссо 81. Происхождение: в коллекцию Киевского национального музея русского искусства произведение поступило в 1987 г. через Государственную закупочную комиссию Министерства культуры УССР, приобретено у автора.

Выставки: «Болгарские новеллы». 1981, София; П.Оссовский. 1985, М., Союз художников (с. 49); «Изобразительное искусство 1980-х годов ХХ века», к 70-летию музея. 1992, К., КМРИ.

6. «Золотой Кремлевский холм», 1982 г. - вариант Центральной части триптиха «Озаренные светом победы» (Инв. № Ж-1762). Основа: картон. Техника исполнения: масло. Размер работы: 86х108 см. Работа подписана. Справа внизу подпись и дата: П.Осс 82. Приобретена у автора в 1987 г. через Государственную закупочную комиссию Министерства культуры УССР.

Выставки: посвященная 50-летию Победы, 1995, К., КМРИ, «Образ города». 1996, К., КМРИ.

7. «Изборск», написано произведение в 1985 году (Инв. №Ж-1763). Основа работы: картон. Техника исполнения: масло. Размер работы: 59х99,5 см. Произведение подписано. Справа внизу подпись и дата: П.Оссовский 85. Приобретено через Государственную закупочную комиссию Министерства культуры УССР в 1987 году у автора.

Коллекция произведений Петра Павловича Оссовского, хранящаяся в Киевском национальном музее русского искусства - это художественное наследие Украины, которое дает возможность ценителям искусства приумножить представление о значительном таланте художника. В заключение слова П.П. Оссовского: «Все мое творчество принадлежит ему - ХХ веку, и эхо немых набатных колоколов, оповещающих о событиях, происходивших на протяжении всей моей художественной жизни, в силу способностей, дарованных мне свыше, отражалось в произведениях, повествующих о мировых катаклизмах ХХ века, прошедших над миром и русской землей».

Работа над изучением произведений П.П. Оссовского продолжается, и дальнейшие исследования уточнят и пополнят сведения о наследии этого талантливого художника.

Петр Оссовский в Пушкинском Заповеднике

Т.В. Морозова, заведующая выставочными

залами Научно-культурного центра

Пушкинского Заповедника (Российская Федерация)

История сотрудничества Пушкинского Заповедника и народного художника СССР, действительного члена Российской Академии художеств, лауреата Государственной премии СССР и Международной премии им. М.А. Шолохова Петра Павловича Оссовского насчитывает уже много лет. Впервые он приехал сюда в 1958 году. Влюбившись в эти места, возвращался снова и снова. В один из приездов, вспоминал художник, «выйдя на крыльцо маленького домика поэта, погружённый в элегическое состояние души, был поражён несказанным светом, льющимся с неба. Он озарял покрытые внезапно выпавшим девственным снегом золотистые поля и не успевшие ещё опасть яркие листья деревьев и кустарников, окаймляющих узкую ленту серо-голубой речки.

Всё было погружено в сияние тусклого осеннего солнца и природа, вторя моим чувствам, устроила праздник перламутровых красок, мерцающих на полях, воспетых поэтом.

Прошло много лет, и увиденное мною состояние покоя и благодати, царившие в природе, со временем превратились в поэтический символ пушкинской земли.

С тех пор тригорские и михайловские нивы с монастырским храмом на Святой горе, освобождённой мною от плена вековых, разросшихся лип, завезённых на эту землю арапом Петра Великого, стали для меня живописным памятником, посвящённым великому русскому поэту»[1].

Хотелось запечатлеть эти места, но так, чтобы это было достойно памяти Пушкина. Результат пушкиногорцы и гости Заповедника смогли увидеть и оценить на выставке «Пушкинская элегия», открывшейся в Доме – музее Осиповых – Вульф в Тригорском 4 июня 1983 г. Выставка пользовалась успехом, и благодаря ей музейный фонд пополнился работой П.П. Оссовского «Пушкин в Михайловском». Директор Пушкинского Заповедника С.С. Гейченко получил её от автора в дар, что было оформлено актом № 78 от 20.11.1983 г.

А первое произведение мастера поступило в музейный фонд немного раньше. В акте фондово - закупочной комиссии № 25 от 30.03.1983 г. значится небольшая гравюра - иллюстрация к пушкинскому «Борису Годунову».

В 1990 г. через Всероссийский фонд культуры П. Оссовский передал в дар Пушкинскому Заповеднику шесть работ. Среди них портрет А.С. Пушкина, «Московский кремль», «Псковский кремль», «Святая гора», «Тригорские холмы» и «Михайловские нивы». Впервые они экспонировались на выставке из фондов Пушкинского Заповедника, посвящённой 167-ой годовщине со дня приезда А.С. Пушкина в Михайловскую ссылку и открывшейся 21.08.1991 г. в районном Доме культуры.

Ещё одна выставка художника, ставшая событием, состоялась в выставочном зале с. Михайловского в 2006 г. На этот раз Пётр Павлович представил на суд зрителей свои «Итальянские сюжеты» - всего 28 работ.

В настоящий момент его коллекция в Пушкинском Заповеднике насчитывает 55 произведений живописи и графики. Самое большое поступление произошло в 2007 г., когда в 2-х выставочных залах Научно-культурного центра музея – заповедника (Пушкинские Горы) открылась картинная галерея Петра Оссовского. Коллекция живописи и графики «Пушкин и земля Псковская» состоит из 33 произведений автора. Это безвозмездный дар художника почитателям его таланта на Псковской земле.

Дарение произошло в памятные дни, когда отмечалось 208 лет со дня рождения А.С. Пушкина. Традиционно на праздник Поэзии в Пушкиногорье приезжает много гостей со всех концов нашей страны. Поэты и писатели, творческая интеллигенция, учёные, литературоведы и просто почитатели творчества великого поэта стали свидетелями этого события. По приблизительным подсчётам на торжественное открытие галереи пришло более 200 человек.

Петр Оссовский – один из ведущих художников так называемого «сурового стиля», возникшего в начале 60-х гг. 20 века. Его он придерживается и до сих пор. Одним из первых художников послевоенного поколения Оссовский обратился к непростой жизни маленьких провинциальных русских городов. Псковщина стала местом поиска художником своей Родины, смысла бытия. Лаконичность композиций его работ, суровый колорит помогают понять и эту Землю, и личность самого мастера.

Выставка открывается триптихом «Белые храмы Пскова», который был написан в 1987 г. Огромным творческим напряжением проникнуты изображения Псковских храмов. Над этими местами пронеслись полные драматизма бури многих эпох. Всё пережили они, многое видели. Свидетели нашей истории, ставшие своеобразными «символами веры», знаком обретения нравственной чистоты и силы, они уникальны, как и псковская иконопись. В работах «Рассвет над Изборской крепостью», «Часовня в поле», художник прибегает к «монументализации» изображаемого, подчёркивающей его важность.

На выставке глубоко поражают озёрные пейзажи. Еле заметное движение воды, почти стёртая грань между водой и небом. В таких работах, как «Белая ночь», «Розовый закат», «Благодатный день», всё полно сурового величия и удивительного спокойствия. От картин «Лунная ночь», «Одинокий чёлн» веет чем-то мистическим. Лунный свет, проникающий вглубь и освещающий тёмную гладь озера, на первом холсте и одинокий чёлн под громадой чёрных туч и грозовых облаков на втором. Что ждёт его? Что ждёт нас всех? «Этот мотив символизирует борьбу света и тьмы, добра и зла. И в этой борьбе возникают просветление и надежда, символизируемые радугой, также часто встречающейся в картинах Оссовского», - отмечает доктор искусствоведения, академик В.В. Ванслов в статье о творчестве художника[2]. Хочется верить, что свет победит, пробьётся и этот тоненький лучик превратится в поток солнечного света и приведёт нас – к храму.

Творчество А.С. Пушкина всегда привлекало П. Оссовского. Оно красной нитью проходит через всю жизнь художника. В триптихе «Пушкинская элегия», в картине «Сомнения и думы» он попытался «изобразить землю поэта, овеянную преданиями, легендами и историческими былями. Ту самую Псковскую землю, которая так много значила для становления русского государства. Прикосновение к пушкинской теме означает сопоставление своего труда с бессмертными творениями самого поэта. Это обстоятельство возлагает огромную ответственность на художника. Внешнего изображения, сходства с обликом Пушкина или же внешнего сходства с пейзажами – недостаточно. Необходимо волнующее, трепетное чувство, которое согревает твой труд. Неброскую северную природу определяют не пригорки, не речушки, лужайки и дерева, а три библейские тверди: земная, водная и небесная. Они достоверно пушкинские и современно наши. Образы земли, воды и бездонного неба должны создать в душе художника особое настроение и помочь ему обрести на полотнах то духовное состояние природы, которое рождает чувство сопричастности с творчеством великого поэта», - читаем в каталоге к выставке[3].

Трудно изображать великого Пушкина. Это всегда риск, поскольку прошло время, появилось много других работ - удачных и не очень, ставших настоящими шедеврами и просто известных специалистам. Художнику удалось создать свой, неповторимый, но такой узнаваемый и близкий образ поэта и его жены.

Посетителям, находящимся в едином мемориальном пространстве Пушкинского Заповедника и бродящим по залам галереи Петра Оссовского, становится понятен творческий замысел художника, которому удалось органично соединить настоящее и прошедшее, искусство печатного слова и художественного образа, вписать свою, неповторимую страницу в изобразительную Пушкиниану.

Серия работ «Пушкин и земля Псковская» - труд многолетний. Он особенно ценен для нас, ведь именно на Псковщине художник, по его словам, «нашел родной дом, <…> трудился денно и нощно, стараясь выразить своё глубокое уважение и любовь к Нему. Столь серьёзный творческий труд дарил бесконечные сомнения и маленькие радости успеха, делавшие уверенным в своих силах»[4].

Здесь рождались его картины – портреты и пейзажи, рассказ о людях этой земли, о вдохновенных пушкинских мечтах, о городе–воине, о маленьких островах, словом, о нелёгкой жизни этой небольшой части России под названием Псковская земля. Преподаватель консерватории из Ростова – на - Дону В.А. Юрчук так выражает свое впечатление от выставки (запись в Книге отзывов): «В картинах Оссовского глубина, прекрасная соразмерность, высокое мастерство, щедрость, любовь к заповедным пушкинским местам, нашим святыням». А вот другая запись: «Огромное спасибо за выставку! Экспозиция работ составлена очень грамотно <…> Картины Оссовского впечатляют. В прошлом году были на выставке работ Оссовского в Академии художеств г. Москвы, но здесь его картины приобретают особую значимость. Сергей Чечётко (член союза композиторов Франции), Александр Волков (художник)».

Олександр Самсонов

Історична довідка

Шляховий Костянтин Васильович,

старший науковий співробітник відділу історії Кіровоградського обласного краєзнавчого музею

Олександр Васильович Самсонов народився 2 (15) лютого 1859 року. Його батько, випускник Новгородського кадетського корпусу, поручик артилерії, власник 300 десятин землі у Верійському повіті Московської губернії та 228 десятин у с. Андріївці Якимівської волості Єлисаветградського повіту Херсонської губернії, потомствений дворянин Василь Васильович Самсонов був гласним Єлисаветградського повітового земства у 1871-1874, 1874-1877 і 1877-1880 роках та дільничним мировим суддею у 1874-1877 та у 1880-1883 роках. Мати, Надія Єгорівна Самсонова, володіла 1816 десятинами землі у селі Надєждіному Верхньодніпровського повіту Катеринославської губернії та 816 десятинами у с. Єгорівці Якимівської волості (тепер – с. Невовознесенка Маловисківського району).

Документальних даних про місце народження О.В.Самсонова поки що не знайдено, але можливі такі варіанти:

I) с. Єгорівка, де був родовий маєток матері;

2) с. Надєждіне, де мати також мала маєток.

Загальну освіту О.В.Самсонов здобув у київській Володимирській військовій гімназії, військову – у санкт-петербурзькому Миколаївському кавалерійському училищі, яке закінчив у 1877 році.

10 (23) червня 1877 року йому було надано чин корнета і призначення у 12-й Охтирський гусарський полк. У цей час йшла війна з Туреччиною за звільнення балканських слов’ян і Олександр Самсонов у перші ж дні своєї офіцерської служби взяв участь у бойових діях.

По закінченню російсько-турецької війни 1877-1878 років ще деякий час служив у полку на посаді полкового ад’ютанта, а потім поступив у Миколаївську академію генерального штабу, яку закінчив у 1884 році. Після академії протягом п’яти років служив у Кавказькому військовому окрузі, спочатку на посаді старшого ад’ютанта у штабі 20-ї піхотної дивізії (1884-1885), а потім на такій же посаді у штабі Кавказької гренадерської дивізії (1885-1889), при цьому у 1887-1888 роках був у відрядженні у Лубенському драгунському полку, де протягом року командував ескадроном.

У 1889 році був переведений столоначальником у Головне управління козачих військ і пробув на цій посаді більше року, після чого протягом 6 років служив у Варшавському військовому окрузі штаб-офіцером спочатку у штабі округу, а з 1893 року – для особливих доручень у командуючого військами округу генерал-фельдмаршала Й.В.Гурко.

25 липня (7 серпня) І896 року отримав призначення очолити Єлисаветградське кавалерійське училище і біля 8 років прослужив його начальником.

Із самого початку війни з Японією, 15 (28) березня 1904 року генерал-майор Самсонов очолив Уссурійську кінну бригаду. З нею він брав участь у боях при Вафангоу 17 (30) травня і 1 (14) червня – 2 (15) червня, під Гайджоу 26 червня (9 липня), під Ташіцяо 10 – 11 (23 – 24) липня.

З 11 (24) серпня 1904 року виконував обов’язки начальника Сибірської козачої дивізії, 2 (15) вересня призначений її командувачем, 31 березня (14 квітня) 1905 року затверджений начальником і очолював її до кінця війни, з нею брав участь в усіх великих баталіях російсько-японської війни, крім Мукденської: під Ляояном 17 – 21 серпня (30 серпня – 3 вересня), на р. Шахе 22 вересня (5 жовтня) – 4 (17) жовтня 1904 року, біля с. Сандепу 12 (25) – 15 (28) січня 1905 року.

За заслуги у боях був нагороджений золотою зброєю з написом «За храбрость» та орденами Св. Георгія 4-го ступеня, Св. Анни 1-го ступеня з мечами, Св. Станіслава 1-го ступеня з мечами.

Після укладання Портсмутського мирного договору, у вересні 1905 року генерал-лейтенант Самсонов був призначений начальникам штабу Варшавського військового округу. На цій посаді він перебував біля півтора року, після чого протягом двох років (з 3 квітня 1907 року до 17 березня 1909 року) був наказним отаманом Донського козачого війська.

17 березня І909 року переведений до Туркестану генерал-губернатором, командувачем військами Туркестанського військового округу і наказним отаманом Семиріченського козачого війська. На цій посаді й застала його Перша світова війна.

О.В.Самсонов трагічно загинув майже на початку війни, коли частини армії, якою він командував, після здійснення прориву у Східну Пруссію, потрапили у катастрофічне оточення. Довгий час офіційні історики замовчували справжні причини цієї поразки, а деякі навіть звинувачували особисто командувача армії. Тому виникає необхідність детальніше зупинитись на східно-прусських подіях серпня 1914 року.

19 липня 1914 року генерал від кавалерії (цей чин він отримав 6 грудня 1910 року) О.В.Самсонов був поставлений командувачем 2-ї армії Північно-Західного фронту. Військо він прийняв на марші, не маючи змоги укомплектувати штаб своїми однодумцями, як це зазвичай робилося, вивчити офіцерський склад і зробити необхідні переміщення, відрегулювати величезний організм армії – постачання, зв’язок, транспортування і таке інше, що на мові військових називається налагодженістю. Армії Самсонова було поставлене завдання здійснити прорив у Східну Пруссію, який пізніше отримав назву Східно-Прусської операції 1914 року. Німеччина планувала нанести Франції швидкий нищівний удар, заставити її капітулювати, а потім усіма силами обрушитись на Росію. Наступ серпня 1914 року у Східній Пруссії був здійснений за настійним проханням союзників, армії яких у цей час відступали до Парижу і терміново потребували допомоги. Російське командування, виконуючи свої союзні зобов’язання, поспішало розпочати наступ коли корпуси армії Самсонова ще не закінчили зосередження. Армійський зв’язок здійснювався в основному посильними, а по радіо за браком часу на шифрування йшов відкритим текстом, що давало ворогу можливість отримувати секретну інформацію. Штаб армії не отримував даних авіаційної розвідки. Обози і кухні значно відставали від своїх частин, які без гарячої їжі й денних привалів, напівголодні й зморені невпинно просувалися назустріч своєї загибелі. Події розгортались таким чином, що успіх справи забезпечити було неможливо.

Командувач Північно-Західним фронтом, що складався з 1-ї армії генерала від кавалерії П.К.Ренненкампфа та 2-ї армії генерала від кавалерії О.В.Самсонова, генерал від кавалерії Я.Г.Жилінський інформував Самсонова про начебто енергійне переслідування Ренненкампфом німців, у дійсності Ренненкампф на той час вже втратив контакт із супротивником. Самсонов запропонував направити свою армію не на північ, як наказав Жилінський, а на північний захід, де відчував ворога. Після трьохденних суперечок з Жилінським, під час яких 2-а армія продовжувала рухатись на північ, а Ренненкампф не діяв, 24 серпня Самсонов нарешті отримав дозвіл направити армію на північний захід, але був зобов’язаний направити на північ (на Бішофсбург) правофланговий 6-й корпус. Це привело до відриву 6-го корпусу від головних сил армії і окремій поразці 26 серпня під Бішофсбургом, де проти нього діяли два німецьких корпуси. У той же час лівофланговий 1-й корпус замість руху уступом за наступаючими центральними частинами армії, за наказом верховного головнокомандуючого великого князя Миколи Миколайовича, був зупинений біля Сольдау, в наслідок чого лівий фланг теж відірвався від основних сил армії і 27 серпня під Сольдау потерпів поразку. Помилки російського командування створили для німців можливість оточити центральні корпуси 2-ї армії (13-й і 15-й корпуси та 2-у піхотну дивізію) і привели їх до поразки 15-17 (28-30) серпня у районі Вілленбергських лісів. Тільки деяким частинам цих корпусів та оперативному відділу штабу армії вдалося вирватися з оточення. У процесі виходу вони ще розбили 6 німецьких дивізій. 17 (30) вересня О.В.Самсонов узяв відповідальність за всі прорахунки командування на себе і застрелився. Це, звичайно, тільки версія його загибелі, але вірогідніша з усіх.

У ході операції російські війська, особливо піхота і артилерія, показали високі бойові якості. Східно-Прусський прорив відвернув від Парижу частину німецьких військ і їх наступ був зірваний. Не дивлячись на невдачу операції, дії армії Самсонова суттєво вплинули на загальний хід війни, відтягнувши значні сили німців із західноєвропейського на східноєвропейський театр воєнних дій, дав можливість союзникам у вересні 1914 року виграти Марнську битву.

Тривалий час обставини і місце смерті О.В.Самсонова були невідомі. У тогочасній пресі з’явилися суперечливі повідомлення, і навіть спомини очевидців про те, як він загинув від розриву артилерійського снаряду. Звичайно, що рідні, і в першу чергу дружина – Катерина Олександрівна, не вірили в його смерть і сподівалися, що він живий. Але у списках полонених, отриманих з офіційних джерел, Самсонова не було. Першим розшуки генерала Самсонова за проханням Катерини Олександрівни розпочав колишній голова Державної Думи О.І.Гучков. Він вірно визначив місце пошуку біля містечка Гросс-Півніц, але до закінчення свого відрядження не отримав дозволу від німецьких властей на обстеження цієї території і з цим повернувся у Росію. Можливо німці не довіряли Гучкову, бо він у той час був головою Центрального військово-промислового комітету та членом Особливої наради з оборони і між іншим у ворожому тилу міг зібрати секретну інформацію. У той час Катерина Олександрівна Самсонова, як і багато інших шляхетних жінок, була сестрою-жалібницею. Вона працювала у шпиталі Єлисаветградської общини Червоного Хреста і писала листи по різним інстанціям з проханням дозволити їй поїхати у Німеччину на пошуки чоловіка. Врешті решт, у серпні 1915 року, вона отримала дозвіл і розпорядження виїхати у Німеччину для огляду таборів військовополонених в якості представника міжнародного товариства Червоного Хреста. Катерина Олександрівна протягом двох місяців ретельно перевіряла додержання німцями міжнародних угод у відношенні до військовополонених, чим заслужила повагу німців та теплі почуття російських бранців. Про свою роботу К.О.Самсонова написала детальний і компетентний звіт. Після здійснення офіційного доручення, вона з дозволу німецьких властей подалась з Берліну до містечка Гросс-Півніц, в околиці якого за припущеннями О.І.Гучкова треба було шукати тіло загиблого генерала. Катерина Олександрівна у супроводі німецького офіцера кілька днів опитувала місцевих селян, поки не дізналася, що у кінці літа минулого року в лісі випадково було знайдено труп російського офіцера. Описати прикмети вбитого селяни не змогли, але пам’ятали, що підкладка шинелі була червоного кольору, тобто генеральська, і порадили звернутися до місцевого мельника, який брав участь у похованні знайденого офіцера і навіть зняв з нього деякі речі.

Катерина Олександрівна розшукала мельника і він передав їй знятий з тіла загиблого золотий медальйон, на якому був гравійований напис «Помни о нась», а у середині знаходився груповий портрет – Катерина Олександрівна з дітьми Володимиром і Вірою. Сумнівів більше не залишилось, вдова генерала негайно найняла людей і разом з мельником пішла у ліс, де після нетривалих пошуків могила була знайдена, останки ексгумовані й покладені у герметичну скриню.

03 (16) листопада труна з тілом О.В.Самсонова у супроводі Катерини Олександрівни у спеціальнім вагоні була відправлена з Берліну до Стокгольму, звідти – у Петроград.

21 листопада (4 грудня) о 15 годині потяг з вагоном, задрапованим траурними матеріалами, прикрашений ялиновими гірляндами і масою різноманітних вінків, з великим білим восьмикінцевим хрестом на середніх дверях, прибув у Єлисаветград. Його зустрічали 54-та Херсонська піша дружина у повному бойовому спорядженні зі своїм духовим оркестром, юнкери та викладачі кавалерійського училища на чолі з начальником генерал-майором В.Г.Лишиним, військовий начальник полковник Владимиров, голова земської управи І.О.Ковальов, міський голова Г.І.Волохін, поліцмейстер Ф.А.Веришко та багато інших осіб.

Рівно о 19 годині при команді «на караул», під виконання оркестром гімну «Коль Славен» з вагону винесли масивну дубову труну, покриту срібним глазетом, з вінком білих хризантем від імператриці Марії Федорівни на кришці, й поставили на спеціальне підвищення на пероні. У той же час були покладені вінки: від Єлисаветградського земства – великий, з білого металу, у вигляді троянд, перев’язаних георгіївською стрічкою з написом: «Герою – защитнику чести и славы Россіи»; від Єлисаветградського кавалерійського училища – срібний, у вигляді лаврових і дубових гілок, перевитих георгіївськими стрічками; від міського самоуправління – срібний, у вигляді переплетених лаврових гілок, з написом «Доблестному защитнику родины»; від дворян Єлисаветградського повіту – із живих квітів. Священик кавалерійського училища о. М.Романовський перед панахидою промовив слово, охарактеризувавши покійного як видатного військового діяча. Потім почалося служіння панахиди з хором кавалерійського училища. Після цього викладач кавалерійського училища полковник О.Д.Аракін розповів про самовіддану героїчну діяльність загиблого. О 20 годині труна під звуки «Коль Славен» була занесена у вагон, біля якого поставили почесну варту.

22 листопада (5 грудня) о 5 годині 20 хвилин траурний вагон був причеплений до вільного від пасажирів потягу, який слідував зі ст. Знам’янка через Єлисаветград до ст. Плетений Ташлик. Звідти вже кіньми труну перевезли до родинного маєтку в с. Єгорівку. Поховали О.В.Самсонова у сімейному склепі Самсонових біля церкви Святих Іоакима і Анни в с. Якимівці, що знаходиться через річку від с. Єгорівки,

Подальша доля останків генерала від кавалерії Олександра Васильовича Самсонова ще трагічніша. У роки громадянської війни пограбували, спалили, а потім і зрівняли із землею маєток Самсонових у Єгорівці, знесли церкву і наземну частину склепу, яка була прикрашена чудовими алегоричними фігурами з білого мармуру, в Якимівці. Труни О.В.Самсонова, його батьків і рідних (точна кількість похованих невідома, але, за розповідями старих селян, у склепі було не менше чотирьох трун) розбили, поскидавши їх з подіумів, коштовні речі познімали, а кістки розкидали по підлозі. Пізніше навіть стіни склепу розібрали на цеглу. Яму з останками Самсонових ще довгий час засипали сміттям і пічною золою, що виносили зі школи, яку побудували на території церковного цвинтаря. Місце склепу оточили два шкільні туалети і великий котлован для нового, більш місткового. Отаку «почесну варту» отримав Олександр Васильович Самсонов у радянські часи.

Але минув час, і в людях прокинулося чуття безперервного руху історії, і взаємозв’язку різних епох. 13 лютого 2002 року на місці поховання О.В.Самсонова був встановлений скромний пам’ятний знак у вигляді козацького хреста, вирубаного з червоного граніту. Встановлення ініціювали і здійснили Якимівська сільська громада та історично-культурологічне товариство «Ойкумена». 2003 року трагічна доля генерала надихнула відомого художника П.П.Осовського на створення живописного образу Самсонова. Нарешті постать видатного козацького генерала привернула увагу і викликала повагу до себе.

ЛІТЕРАТУРА ТА ДЖЕРЕЛА

БСЗ. – Т. 9. – M., I95I. – C. 209-2I0.

БСЭ. – Т. 37. – М., 1955. – C. 473-476.

Всеволодов И.В. Беседы о фалеристике. – М.: Наука, 1990.

Голосъ Юга. – Елисаветградъ, 1914. – №№ 200, 202, 203, 208, 228.

Голосъ Юга. – Елисаветградъ, 1915. – №№ 271, 272, 273.

Елисаветградский вестникъ. – Елисаветградъ, 1880. – № 32.

Казин В.Х. Казачьи войска. – М.: Дерваль, 1992.

Карта Херсонской губерніи. – Картографич. Заведеніе А.Ильина. Б. д.

Каталог отечественных орденов и нагрудных знаков. – Сост. Шевелева E.Н. – Л.: Издание Артиллерийского исторического музея (АИМ), 1902.

Кузнецов A.A., Чепурнов И.И. Наградная медаль. В 2-х т. – Т.1. – 1701- 1917. – М.: Патриот, 1992.

Ривош Я.Н. Время и вещи. – М.: Искусстве, 1990.

Списокъ землевладельцевъ Елисаветградскаго уъзда Херсонской губерніи. – Елисаветградъ: Паровая типографія М.А.Гольденберга, 1899.

Списокъ землевладельцевъ Елисаветградскаго уъзда на 1914 г. – Елисаветградъ: Типографія Елисаветградскаго уъзднаго земства, 1914.

Участники Русско-Японской войны. – Т. 6. – СПб.: Т-во Р.Голике и А.Вильбергъ, 1909.

Шепелев Л.Е. Титулы, мундиры, ордена. – Л.: Наука, 1991.

«Чеські та словацькі мотиви в творчості П.П.Оссовського»

Леся Дмітрієва, екскурсовод І категорії

відділу науково-просвітницької роботи

Кіровоградського обласного художнього музею

«Что такое Чехия и Словакия? Какие ее люди?

Что главное, основное в жизни этих славянских

народов? Каково устройство их быта? Каков

чешский и словацкий национальный тип?

Наконец, какова природа этих стран? Вопросов

множество и находить ответы на них в своих

работах очень трудно. Не все, далеко не все,

получило ответы на эти вопросы. Но главное

сделано - попытка во всем разобраться, все

понять с карандашом и кистью в руках»

П.Оссовский, 1974 г.

Знайомство Петра Оссовського з Чехією почалося з офіційних поїздок. Двічі відвідав Чехію і Словаччину на Днях культури СРСР, також майже місяць він перебував у Братиславі і Празі з виставкою п’яти московських художників. І, як наслідок, велику зацікавленість викликала у Оссовського ця країна і він твердо вирішив приїхати сюди писати живописні полотна. Для Петра Павловича, який багато і плідно працює, завжди особливо важливо зрозуміти і передати національну своєрідність, душу кожного куточка землі, який він береться писати. Найприйнятніший для нього шлях пізнання – через портрет і пейзаж, бо ніщо з такою повнотою не характеризує країну, як люди і земля, на якій вони живуть. Приїжджаючи у нову країну, художник починає активно вивчати людей і природу, історичні джерела і культурні традиції з тим, щоб потім відповідно виразити у своїх полотнах неповторність і унікальність тієї чи іншої місцевості. Приїхавши до Чехословаччини, Петро Павлович відмовився від перекладача й зайнявся опановуванням мови. Протягом доволі короткого часу Оссовському вдалось вивчити словацьку мову, яка була зрозуміла і в Чехії, тому що мови дуже подібні. Тепер художник міг сам спілкуватися і розуміти мову місцевого населення.

В експозиції картинної галереї «Світ і Вітчизна» представлені роботи однієї з найвдаліших живописних циклів - серія чеських і словацьких мотивів, які були написані після поїздки до Чехословаччини у 1977 році.

З самого початку в художника виникло питання : «Де працювати? Адже всю країну охопити неможливо». Допомогли йому поради місцевих художників-друзів.

Свою роботу Оссовський почав з малювання кольорової середньовічної скульптури. Але він створював не копії, а вільні замальовки, працюючи в двох самих великих зібраннях – в музеях словацького міста Зволена і в маленькому містечку Глибока, де в гарному палаці експонується чудова колекція південно-чеської готики. Це виявилось дуже корисним тому, що відкривало шлях до вивчення чеського і словацького типу обличчя. Художник вже добре уявляв, що робити далі. Мало було знайти шлях до розуміння характеру нації через мистецтво минулого – необхідно було знайти, чим живуть ці люди зараз.

Він приїжджає у Південну Чехію, у середньовічне містечко Тршебонь – центр південно-чеських рибних господарств. Саме з невеличкого готелю з ласкавою назвою «Белый конечек» Оссовський виїжджав писати чеських рибалок та рибники. До речі, Петро Павлович часто бував в сім’ях рибалок, щоб познайомитись з ними, зрозуміти як і чим вони живуть і описати їх. Зазначимо, що це було не створення театральних портретів.

Багато чого від минулого залишилося і увійшло у сучасне життя. Це особливість цієї країни і виявляється вона в одязі, в народних звичках, архітектурі тощо. Майже три тижні поспіль, з 5-ої ранку до 21-ої години вечора митець робив ескізи та замальовки.

Однією з найцікавіших робіт є полотно «Чеський рибалка з Тршебоні».

Вся постава рибалки є незвичайно поважна та значуща. Одяг являє собою старовинний рибальський костюм, так звану рибальську уніформу, зі шкіри, який був пошитий, ще до «гумової ери». На голові рибальський капелюшок. Зображений рибалка на фоні човнів та південного пейзажу. Виглядає він як рибалка не сучасних часів, а середньовічних. Оссовський створив точний і проникливий образ цієї землі, людей, які на ній живуть і працюють.

В роботі «Чеський рибалка» зображений представник національної південно-чеської професії молодий рибалка Владо Кукачка («Зозуля») з гарним обличчям, обрамленим чорною бородою. Це великий портрет рибалки у повний зріст. Поруч дерев’яні діжки для води та виловленої риби, старовинні лопати, які зовсім не схожі на сучасні. Все це в сполученні з коротким волоссям та бородою створює образ людини не сучасних часів. І саме в цьому сучасність з’єднується з минулим.

Незабаром Оссовському довелося покинути гостинну південну землю і переїхати до Кладруб, де є старовинний кінний завод, на якому і сьогодні вирощують породу витривалих білих лицарських коней. Об’єктом уваги Петра Павловича став кінний завод, який знаходився неподалеку від міста на річці Лабе. Оссовський жив у замку графа Кинського і приїжджав на місце для малювання. Одного разу він побачив учениць місцевого конярського училища і серед них Ганну Плшкову, яка зображена на картині «Вершниця з Кладруб».

За спогадами Петра Павловича молода дівчина позувала добре. До того ж була дуже гарною. У вузьких брюках, елегантних чобітках, червоно-коричневому піджаку і з тростиною в руках. Ця дівчина є уособленням здоров’я та молодості. Міцна, струнка фігура, обличчя ніжне і біле, рум’янець на всю щоку та золотаво-руде волосся, підібране червоним капелюшком з довгим козирком, який носять наїзники. Характер цього обличчя нагадує обличчя жіночих персонажів рубенсівських картин. Оссовський називав її жартома Кладрубською Мадонною.

Міський пейзаж представлений в експозиції роботою «Прага» (столиця Чеської республіки, місто-музей, засноване в Х ст. на річці Влтава). На картині зображений невеличкий куточок Праги – Карлов міст, збудований в готичному стилі. Він з’єднує дві найкрасивіші частини міста: Старо Место і Мала Страну. Міст не прямий, що надає можливість бачити з усіх боків 30 почорнілих від часу фігур патронів чеської землі. Тому він і привабив Оссовського своєю величною красою, в якій готика самого мосту і його башт дивовижно поєдналася в одне художнє ціле з більш пізніми багато- чисельними бароковими скульптурами.

У своїй роботі художник прагнув передати своєрідність старовинного міста, сміливо поєднуючи древні скульптури костьолу, замкові башти і сучасні будинки. Оссовський проявляється тут як чудовий декоратор, який легко і вільно володіє кольором - старе і нове знаходиться не в суперечності, а співіснує у своєрідній гармонії. Особливу роль композиційна побудова відіграє в місцевому пейзажі. Різкі відмінності білого снігу, який лежить на гостроверхих дахах будинків, виразні силуети середньовічних будівель на фоні яких фантастичними, в той же час і реальними здаються статуї стародавніх святих і королів, переконливо передають зовнішність Праги.

Але найбільше захоплення у Петра Павловича викликала саме Словаччина. Він писав про неї, що це країна високих синіх гір і зелених долин, які пломеніють вогнем червоних маків, це край річок, розлогих лугів, земля вічного співу птахів в ніжно-блакитному просторі неба. «Які чудові люди оточують мене в Словакії! Скільки добра, ласкавості, гостинності й уваги вони мені приділили. Я закоханий у всю Словакію, і, здається, половина її, полюбила мене!», - так говорив художник про людей, які мешкають на цій прекрасній землі.

Словацький цикл став продовженням інтернаціональної лінії мистецтва Оссовського. Проникнути в душу народу, його життя – таке завдання стояло перед художником. Щоб добре пізнати цю тему, він звертається до історії цієї землі. Адже Словаччина має свою самобутність. Важливу роль у збереженні національної самосвідомості відіграло особливе географічне походження словацької землі, яка ланцюгами гір відокремлювала одне село від іншого, сильно ускладнювала спілкування між ними. Кожне поселення замикалося на своїй самобутності: народна музика, домашній побут, ужиткове мистецтво, а, особливо, національний одяг робили її не схожою на сусідню. Що стосується колориту Словаччини, то її народні кольори будуються на тепло-цегляно-червоних, білих і золотавих кольорах в сполученні з сіро-зеленими кольорами.

Унікальні зображення характеру обличчя побачив Оссовський в середньовічній словацькій скульптурі, зокрема, Майстра Павла з м. Левочь. Особливо це стосується жіночих образів. Скульптури мадонн в золотавому одязі, одночасно з їх божественністю, зберегли образи прекрасних словацьких жінок. На вулицях міст і сіл Словаччини і зараз можна зустріти їх рідних сестер.

В сучасних жіночих образах присутня наївна лагідність, фізичне здоров’я, особлива статність фігури, яка робить їх самобутніми без театральної гордості. У них є незвична привабливість, лагідність, особливо коли ллється м’яка словацька мова. Природою створено все для оспівування її художником. Багато червоного, жовтого та особливий характер ликів святих дає привід припускати про велику схожість, хоча і в рамках канону, з простими людьми. Колір одягу мадонн передає народне світосприйняття, красу і багатство фарб словацької природи. Художник грає у порівняння. У роботі «Словацькі мадонни І – ІІ» зображує жіноче обличчя на фоні середньовічної жіночої голови – мадонни.

«Словацька дівчина Мадлен» - один з найкращих портретних творів художника. «Мені здається, що я би зміг малювати її все життя. Це обличчя неможливо не писати. Воно завжди буде давати художнику новий поштовх, новий відтінок, і духовний, і фізичний», - так писав захоплений красою цієї дівчини Оссовський. Сприймається вона ніби середньовічна скульптура, яка набула нової плоті. Проте майстер не намагається порівнювати, уподібнювати просту дівчину Мадонні, королеві. Він просто милується її виразною красою, перетворюючи портретні риси у деякий ідеальний образ.

Петро Павлович завжди намагався знайти у простому, звичному, неяскравому і непомітному щось особливе, значуще. Слов’янські портрети у нього набувають монументального характеру і передають внутрішню красу людини. Цим вони і привабливі, і загадкові. В них головне – не проза життя, а той шляхетний спокій і сила, з якою люди її переборюють.

Найбіднішою частиною словацької землі в минулому була Орава. Привабила вона Петра Павловича гористою місцевістю, мальовничими куточками. Тут долини та гори, прорізані річками, вкриті лісами, створюють для художника неповторний характер пейзажу. Села знаходяться досить близько одне від одного, різняться неповторним національним костюмом, орнаментом, особливими фарбами.

Поля Орави, які розташувалися на схилах гір, нагадують здалеку ковдру з шматочків тканини. Навколо гори, землі для сівби небагато, вся вона покраяна на клаптики.

Картина «Братислава» є відтворенням обличчя старовинного міста. Оссовському ближче не урбаністичний пейзаж, схожий один на одного, а старовинні міста, які трохи хаотичні у своїй забудові. Поєднання скульптурних стилів старого і нового часу, колористичне багатство братиславських дахів – все це дихає спокоєм, величчю та красою. Милують око затишні старовинні будиночки з червоними, коричневими і помаранчевими дахами. Художник намагався показати різні куточки міста, які не часто зустрічаються на фото - сувенірній продукції.

Колекцію картин і малюнків Петро Павлович подарував Південно-Чеській картинній галереї і Словацькій народній галереї. Зазначимо, що ще під час роботи в цих країнах він неодноразово відкривав персональні виставки в Празі, Братиславі, Пршибрамі, Ческе-Будєєвіце, Банске-Бистріце, Баске-Штявніце (1975, 1977, 1981 рр.). Мистецтвознавці, відвідувачі, друзі високо оцінили творчість художника-земляка, відзначаючи правдивість зображення полотен.

Після повернення до Москви Петру Павловичу довелося ще багато попрацювати, щоб завершити досить виснажливу чотирьохрічну роботу над створенням серії. І в 1978 році було відкрито персональну виставку творів Петра Оссовського «Чеські та словацькі мотиви». Потім і в 1983 році в Москві ця виставка пройшла з величезним успіхом. Під час відкриття митець сказав: «Вважаю, що мета, яку я поставив перед собою, - познайомити глядачів із сучасним життям народів Чехословакії – була досягнута».

Театральна і літературна спадщина родини Оссовських

Тетяна Ащеулова, науковий співробітник

відділу обласного художнього музею –

картинної галереї Петра Оссовського

«Світ і Вітчизна»

Кіровоградщина є батьківщиною першого професійного українського реалістичного театру, фундатором якого став М.Л. Кропивницький. Нема ніякого перебільшення в тому, що Марка Лукича називають батьком українського театру. Він написав 45 драматичних творів, поставив як режисер понад 100 спектаклів, як актор зіграв майже 600 ролей, писав пісні і романси (найвідоміші – «За сонцем хмаронька пливе», «Соловейко»), малював ескізи декорацій, був організатором трьох театрів, виховав декілька поколінь акторів – корифеїв української сцени П.Саксаганського, М.Садовського, М.Заньковецьку. П’єси М.Кропивницького – «Олеся», «Дай серцю волю, заведе в неволю», «Глитай або Павук», «Доки сонце зійде, роса очі виїсть», - увійшли в золотий фонд національної драматургії.

Славні традиції корифеїв понесли у світ стаціонарний український театр Садовського у Києві, професійні українські трупи Гайдамаки, Суслова, Сабініна, Глазуненка, Колісніченка, Мар’яненка.

Доречно згадати саме про трупу визначного українського театрального діяча Дмитра Абрамовича Гайдамаки – Вертепова (1864-1936) - діда Петра Павловича Оссовського й одного з учнів та соратників М. Кропивницького.

Батько Дмитра Вертепова та прадід П.П. Оссовського (по материній лінії) Абрам Семенович Вертепов був полтавським козаком, полковником терського козачого війська, Георгіївським кавалером. Проте його син Дмитро не захотів займатися військовою справою - він захопився театром.

Дмитро Абрамович закінчив Ставропольську гімназію, потім був військовим слухачем у м. Москві, у сільсько-господарчій Академії, але захворівши, залишив навчання, і повернувся додому на станцію Прохладная Терської області, де був маєток його батька. Відслужив військову службу, під час якої вів щоденник, про який ми згадаємо пізніше.

У 1891 році він під час перебування на Кавказі української трупи М.Л. Кропивницького, вступив до неї хористом. Працював з ним до 1893 року та поїхав з трупою Деркача у Францію, а саме - Париж, Бордо, Марсель. Повернувшись з-за кордону Дмитро Абрамович знову за пропозицією Марка Лукича вступив до його трупи. Працюючи з М.Л.Кропивницьким, він зайняв вже положення провідного актора і був черговим режисером. Виховуючись у одного з корифеїв українського театру, він був активним послідовником режисерської системи Кропивницького, його поглядів на мистецтво та школу.

У 1896 році Дмитро Вертепов створив свою театральну трупу разом із дружиною Юлією Степанівною Шостаківською, однією з кращих актрис дореволюційного театру на Україні. В театральному колі Дмитро Вертепов відомий як Гайдамака (з Шевченка). Успішно гастролювала трупа Гайдамаки по Росії та Україні.

З усіх представників українського театру він перший почав у 1905 році друкувати афіші і програми українською мовою у м. Києві в театрі Бергоньє.

За час своєї артистичної діяльності тричі отримував запрошення працювати актором на російській сцені. Не дивлячись на привабливі пропозиції, він не залишив український театр і продовжував служити своєму національному мистецтву.

У 1911 році трупа Дмитра Гайдамаки набула великої популярності. Актори у Дмитра Абрамовича працювали по 10-15 років і тримались цієї трупи, як найкращої та найосвіченішої в Україні.

Дмитро Абрамович зберіг традиції театру корифеїв та проніс їх через роки. Після революції він організував І Український «радянський театр» в Єлисаветграді. Напевно, театр благополучно дожив би й до наших днів, але мав нещастя настільки сподобатися будьонівцям, що ті, покидаючи місто, вирішили не розлучатись з улюбленими акторами.

Голод і нездужання найменшої доньки Клавдії змусили сім’ю переїхати у велике українське село Мала Виска. В Малій Висці Гайдамака організував народний театр. Восени 1923 року Гайдамака з родиною від’їжджає з Малої Виски до трупи М.М. Орловського. Гастролює майже по всій Україні та Росії. Згодом вони приїздять до Дніпропетровська, де Гайдамака став головним режисером театру Музичної комедії ім. Т. Шевченка, де і пропрацював до самої смерті. Помер Дмитро Вертепов-Гайдамака у 1936 році.

Дмитро Вертепов вів щоденник у 1889-1891 роках, коли служив вахмістром 1-го Горсько-Моздокського козачого полку. Саме цей щоденник його онук Петро Оссовський видав у 2008 році.

У своєму щоденнику видатний діяч українського театру, талановитий актор та чудовий режисер Дмитро Гайдамака розкривається як майстер слова. Цей талант передався і його онуку Петру Оссовському, який будучи видатним живописцем, створює глибокі за змістом тексти до своїх альбомів, цікаві поеми в прозі з життя митця «Записки художника», «На земле Древнего Пскова» та ін.

У виданні «Щоденника», написаним Д.А.Вертеповим, використані малюнки під загальною назвою «Поема про коня» художника Ігоря Годіна. Разом з П. Оссовським вони були учнями Московської середньої художньої школи, а також обидва були нащадками козаків. Також у виданні можна побачити фотографії з сімейного архіву Петра Оссовського.

Оригінал щоденника зберігається у Державному музеї театрального, музичного та кіномистецтва України у м. Києві, який П. Оссовський передав у 1980-ті роки. У жовтні 2007 року Петро Оссовський відвідав музей, спілкувався зі співробітниками музею та сповістив їх про підготовку до видання щоденника його діда.

Видання щоденника Дмитра Гайдамаки – не єдиний вклад Петра Оссовського у справу популяризації українського театру. Ним був написаний портрет Марії Заньковецької (саме на прохання працівників музею), який нині знаходиться у відділі Державного музею театрального, музичного і кіномистецтва України – в меморіальному будинку-музеї М. Заньковецької у Києві. Також П. Оссовський передав фотографії своїх діда та бабусі – видатних діячів української сцени до відділу Кіровоградського обласного краєзнавчого музею – меморіального музею М.Л. Кропивницького. В цьому музеї зберігаються портрети М. Кропивницького, Д. Гайдамаки, Ю. Шостаківської, написані Петром Оссовським.

28 березня 2008 року у картинній галереї Петра Оссовського «Світ і Вітчизна» було вперше презентовано видання «Щоденника». 18 квітня 2008 року у м. Владикавказі відбулося відкриття персональної виставки Петра Оссовського та презентація книги за його участю.

Протягом свого життя Петро Павлович Оссовський веде своєрідні щоденники: робить замітки в записних книжках, сповнені, говорячи словами поета, «ума холодных наблюдений и сердца горестных замет». З цих записних книжок і складена книга «Записные книжки художника».

В ній художник, звичайно, розповідає перш за все про себе, про свої життєві враження, які накопичувались в численних подорожах по Росії і за кордоном. Він розкриває свій творчий процес, показуючи, як виникали, визрівали, уточнювались, виношувались і, в кінці кінців, реалізовувались задуми його картин. І звичайно ж, він розповідає також про своїх товаришів, про художників свого покоління, разом з якими він навчався, вступав в життя і боровся за справжню правду в мистецтві.

Читач зустрінеться тут з іменами, характерами, висловлюваннями В.Іванова, Г.Коржева, В.Попкова.

Дуже цінними є спогади автора про славетних майстрів старшого покоління, його наставників і вчителів. Зустрічі Оссовського з П.Коріним, А.Пластовим, Ю.Пімєновим, Г.Нісскім, С.Конєнковим., Є.Балашової залишили помітний слід в його душі і образи цих чудових митців є в його книзі.

Більш за все говорить Оссовський про Псковщину, їй присвячує левову частку свого творчого доробку. Художник не ідеалізує народне життя, розкриваючи, що в ньому до цього часу збереглося багато відсталого, існує немало темних сторін і явищ, і він пише про них. Але разом з тим в простих людях з народу художник знаходить сильні і самобутні характери, природній ум і чисту совість чесних працівників, сповнених гідності і моральних переконань. На них тримається російська земля і про них розповідає Оссовський в своїх картинах, і в своїх щоденникових записах.

Під час своїх мандрівок і подорожей по країні художник не тільки спостерігає, але й обмірковує життя. Він не бездумно пише про те, що потрапляє йому на очі, а намагається визначитися в правильності вибраного шляху і призначенні художньої творчості, замислюється про роль творця мистецтва в житті. Саме тому в цій книзі читач знайде велику кількість роздумів про природу і про призначення мистецтва, про справжню творчість і підробки під неї, про майстерність художника і його формування, про народне і національне у мистецтві, у професійній і народній творчості, про народні традиції та ремесла, про духовність і релігійне мистецтво.

Ці загальні роздуми мають значення не тільки для самоусвідомлення творчої програми художника. Вони також важливі для нашої естетики і теорії мистецтва, розкриваючи чисельні закономірності художньої творчості.

Книгу Оссовського з цікавістю читають не тільки колеги-художники, але і широка читацька аудиторія, що цікавиться таємницями його творчого створіння, поглядами художника і його розумінням.

Перш за все – це окреслені словами враження про випадкові і очікувані зустрічі з чудовими людьми і просто з тими, хто розповідав художнику ту чи іншу історію з чужого або свого життя про подорожі по світу і окремій країні, про думки, що раптово з’явились, про життя, про мистецтво, про свої картини і друзів-художників, про поведінку, вчинки, вдачу і звичаї окремих людей і цілих народів, нарешті, про яскраві враження незвичайної краси природи різних країн близької Росії… словом, про увесь спектр побаченого і пережитого.

В записках – тільки те, що хвилювало Оссовського, і тому, коли не було бажання писати, всі сили віддавались полотнам. Ось чому записки художника мають між собою довгі часові проміжки. В них те, що запам’яталось і не могло бути замальоване чи написане фарбами, в зв’язку з швидкоплинністю подій, які тільки за допомогою пера і паперу можуть залишитись в людській пам’яті.

Петро Павлович пише не для того, щоб читачі шукали в його записках логіку, тому що вони сумбурні, іноді контрастні, іноді непослідовні, без якого-небудь привнесеного змісту і не належать до літературно-головного, а являють собою своєрідний емоційний літопис спостережень художника.

Саме життя створювало їх композицію без проявів яких-небудь творчих зусиль. Оригінальні записні книжки супроводжують малюнки або репродукції з картин художника, які доповнюють текст, інколи не співпадають з написаним, але суттєво його доповнюють.

Все написане не відноситься до щоденникових записів, які пишуться методично, щоденно, незалежно від того чи сумний прожитий день чи він осяяний яскравим сполохом неочікуваного, яке необхідно зафіксувати.

Художник пише, що в його записках пунктуально проставлені дати, щоб не збитися з накресленого долею життєвого шляху, які показують їх хронологічну послідовність і вивірену точність.

Петро Павлович зазначає, що опис його художнього життя не може відноситись до мемуарної літератури, тому що мемуари, які належать до класичного літературного жанру, пишуться за різних обставин, людьми, вже позбавленими всіляких життєвих спокус і створюються у в’язницях, засланнях і, особливо, в похилому віці, коли людина знаходить спокій або її перемагають хвороби, які не дають можливість «править быт», як це відбувається в молоді роки і… вони пишуть, згадують, а іноді не дай Боже, злукавлять, через вікову забудькуватість і переплутають в пам’яті імена людські, події, які відбувалися багато-багато років тому назад.

Оссовський вважає, що в його «Записках» читач не знайде глибоких художніх образів і різних колізій людського буття, в них немає повного і широкого розкриття сюжету, у чому він не спроможний, так як не може «пышно» писати, якщо не в змозі пригадати емоційно точно те, про що розповідає, а прикрашати написане не в змозі. Оссовський впевнений прихильник стислості і стенографічної точності опису свого художнього життя.

Петро Павлович пише, що яскраві емоції тих років, які змусили його узятися за перо, згасли, і воскресити їх дуже важко. Зате з’явилась можливість дати особисту оцінку створеного. Все написане в «Книжках» Оссовський відносить скоріше за все до художньої стенографії, до свого роду літературного імпресіонізму, який, на відміну від живописного, має певний сенс, виражений по можливості, ясним і зрозумілим словом.

У всякому випадку до цієї ясності Оссовський прагнув. Якщо говорити мовою художника-живописця, то це, по суті, малюнки, етюди з натури і по пам’яті, тільки виконані не олівцем чи пензлем, а словом і пером.

Оссовський намагається, щоб і нові, дописані ним книжки, були витримані у тому ж художньо-стенографічному стилі, не вносячи в них нічого, окрім правди побаченого і пережитого.

«Записные книжки художника» - своєрідна сповідь художника перед тими людьми, які зацікавляться їх змістом. Вони писалися в бурхливі, щасливі роки його творчого і людського життя, яке здавалося тоді Оссовському вічним.

--------------------------------------------------------------------------------

[1] Пётр Павлович Оссовский. Псковские мотивы. Живопись. Тексты. - М., 2001.

[2] Цитируется по: Петр Павлович Оссовский. Моя художественная жизнь. – М. - Псков, 2005. С. 11.

[3] Пушкин и земля Псковская. Каталог выставки. 2007. С. 2.

[4] Петр Павлович Оссовский. Моя художественная жизнь. – М. - Псков, 2005. С. 46.

ART MUSEUM

About - Conferences archive

Науково-практична конференція "Творчий доробок Петра Оссовського" [translations pending]

About
-
Conferences archive